Agnieszka Sawicz (Аґнєшка Савіч), м.Познань
Весна метушилася по оборі, замітаючи квітчастою сукенкою порохи. Протирала заспані очі борсуків, сплітала перші гніздечка дроздів, посміхалася до крокусів та первоцвітів. Час від часу споглядала на небо, слухаючи, чи не лине вже лелечий клекіт і роздумувала, чи не пора будити жаб і метеликів. Виблискувала свіжістю, а золота коса підскакувала весело бавлячись з вітром.
Тільки очі Весни вкривала задума, часом здавалося, що є сумною.
Зима поставила сумки на порозі дому.
– Добрийдень — привіталася. – Як обіцяла, так і прийшла до ранкового чаю.
– Як бачу, ти вже спакувалася і готова до подорожі — відповіла Весна і, підкинувши високо пісню жайворонка, поставила на стіл глечик з чаєм і тарілку повну настурції в тісті. Присіла в крісло, і хоча розмова точилася жваво, Зима була впевнена, що щось турбує Весну.
– Дійсно — зеленоока пані підтвердила її припущення з полегшенням, рада, що може викласти наболілі проблеми. – Кожного року відчуваю щораз більшу відповідальність, приходячи на світ. Люди сподіваються, що маю в рукаві куфер повен чудес. Вважають, що з моїм приходом пробуджуються їх мрії про зміни, про подорожі в далекі країни, про те, що все стане краще, про любов. Вірять, що я то все їм дам, а я до сих пір не маю нічого такого.
Зима задумалася. Очевидно,її час був часом відпочинку, коли людина виправдовує всякі невдачі темними днями і морозом за вікном. А з приходом Весни має великі очікування.
– Думаю, що потрібно на те поглянути інакше — говорила Зима, посміхаючись променисто. – Найперше бачу, що ти змінила світ! А людина, коли відчуває себе його частиною, змінюється разом з ним. Хіба не захоче зрештою взяти на себе відповідальність.
