Чорнобривці на стіні – осінь за городами.

Олег Ущенко, м. Івано-Франківськ

  Абрикоси і персики у нашому кошику не прижилися – така родинна традиція ще від прабабці, яка вважала: “раз воно в нас не росте, то в кошику не має бути”.
Хоча перед вікнами у нас росли дві абрикоси з дуже дрібними, але несамовито пахучими і насиченого, майже цегельного кольору, плодами. З них бабці варили конфітюри мого дитинства. З яких виходило багато, якщо так можна сказати, страв. Наприклад, щойно принесений з магазину, помащений цим конфітюром свіжий хліб. Такий пухкий, аж вгинався, або й розлітався під вагою повидлів чи джему. До парного, ще теплого, молока.
  Коли бабці збивали масло, то робили нам торт – так вони “по-міському” називали грубезну байду дуже свіжої, ніби хто обтягнув вату пахучою і хрумкою скоринкою, булки-сайки, яку спершу намащували щойно зробленим маслом, а зверху накладали абрикосового конфітюру. Такий делікатес подавали виключно зі свіжою маслянкою, яка чекала на нас у прохолодному куті сіней в накритому марлею глечику. Якщо ми поверталися з хлібом швидше, то нетепляче не давали бабцям відцідити маслянку і тоді в ній плавали крупинки масла.
Ще абрикосовим конфітюром поливали відігрітий в печі сир, який відшаровувався апетитними пластами. Властиво, що конфітюрів було досить, але ми просили про абрикосовий. Навіть робили з нього невигадливі напої. Розведений гарячою водою називався чаєм, а холодною – компотом.
Не дивлячись на багатогранне застосування, абрикосів у кошику не було. Зате неодмінно мав бути виноград, який символізував достаток. На жаль, не кожна сім’я могла покласти на Спаса виноград. Пригадую, як коло церкви бабця відщипували від грона і клала в кошик комусь з родини. Ті вдавали, що не хочуть, демонстративно забрати кошик, але насправді раділи. А ввечері приносили гостинці – спасівок. Так у нас називалися грушки, які достигали на цей час, і мали ще одну місцеву назву – дулі.
Дехто приходив не з кошиками, а з букетами, в яких неодмінно мали бути васильки, чорнобривці, мак, калина, райські яблучка, а ще в тих букетах були настромлені на палиці япка, сливки грушки. Декотрі букети були такі великі, що їх несли перед собою, немов немовлят.
Але принесені грушки нам не смакували, бо їх рвали зеленковатими, щоби довше стояли. Ми йшли в гості, іноді й непрошені, хоча частіше нас запрошували, під грушку, аби нарвати стиглих.
Жовті, величезні і такі водаві, що, коли ми їх їли, то соки текли не лише по бороді і животі, але і поруках, аж стікали краплями з ліктів. Єдиний мінус цих прекрасних грушок – їх було важко підстерегти, аби вчасно зірвати, бо, якщо така грушка падала в траву, то розбивалася до неїстівного стану.
Тому збір спасівок перетворювався в сімейний захід, коли збиралася вся хата, дорослі чоловіки з допомогою великих металевих лійок на довгих жердинах акуратно зривали плоди, діти старанно їх брали, жінки ретельно оглядали і непошкоджені викладали у ящики з піском, а пошкоджені їлося, ними пригощалося, з них у літніх кухнях варилися конфітюри.
Треба зазначити, що файні спасівки так цінувалися, що на їх збір сходилася родина, а ґаздарі навіть вирішували кого на цей флешмоб запрошувати, а кого і ні.
Вже мовчу про гнилички, які у величезних посудинах клали на лавки біля хвірток, і кожен, хто проходив, міг собі набрати, скільки хотів, навіть всі. Коли діти гнали на пасовиська корів, то відганяли їх від тих грушок, бо ганьба, якщо чиясь корова псувала чуже. Якщо ж котрійсь з корів вдавалося поласувати, то слід було сказати господарям, що їх грушки їла корова. Сварок не виникало, просто ті грушки висипали, посуд мили і набирали інших грушок. Гниличок бабці насушували на зиму цілі міхи, з них виходили узвари не гірші, ніж з лісових дичок і часто ці маленькі грушки так називалися незаслужено. Вся їх “провина” полягала у тому, що накопичували у собі багато цукрів, які швидко псувалися. Грушку з нашого городу бабці гниличкою не називали, хоча її дрібні плоди теж в момент всіювали пів городу. Але вони віддавали димом, тому її називали димівкою. Іноді ми клали до кошика і декілька димівок. Малим мені здавалося, що наша грушка від цього страшенно пишалася.
Верхів’ям господарської діяльності вважалася присутність на святошному столі випічки з першого пітльованого борошна зі свіжого урожаю. Тоді борошно поділялося на разове – темне і на пітльоване – біле, яке ділилося на першу муку і на другу муку. Перша використовувалася на караваї і здобу, а з другої випікали бАби – хліб. Великий такий, з гігатськими дірками. Нам так смакувала скоринка з нього, що бабці, складали його на запічку, але ми знаходили за нюхом.
На Спаса з першого борошна пеклися квасні пироги – пухкі животаті паляниці з гречково-сирно-картопляною начинкою і ламані паляниці – невеличкі палянички, які рвалися на дрібні шматочки і заправлялися тертим маком й медом. Іноді ми впрошували помастити паляничку медом і покласти трішки маку. Ще варили тісто з маком – ще одна страва з козирного меню мого дитинства.
Коли я підріс, то в цю пору спав на оборозі – пристосування на подвір’ї з дашком, висота якого регулювалася, суваючи вверх-вниз по чотирьох слупках, які слугували каркасом конструкції. До спаса оборіг до верху наповнювали свіжим сіном і туди я вмбирався драбиною. Мені давали кілька старих прокурених куфайок і я засинав, розглядаючи зірки і прислухаючись до звуків різної живності – комах, дрібних, але дуже писклявих, тваринок і пташок і до безкінечного глухого гупання яблук та грушок. Все це додавало останнім теплим ночам стомленого літа захоплюючої інтриги. Тому я лазив на оборіг щовечора, погоджуючись спати в хаті хіба, коли падав дощ, або якщо ставало зимно.
А ще цієї пори наставали не менш цікаві ранки, переповнені туманом. Такого густого, що з нього іноді лише стирчали чубки кущів і гілля дере. Коли я спускався з оборогу на землю, то пірнав прямо в туман. Що цікаво, між туманом і землею був вільний простір. Тонкий, може з пів метра. Якщо нагнутися і заглянути під туман, то виднілися опалі за ніч япка, грушки, сливки, жаби, жабки, слимаки, ящірки, миші, навіть ласки або тхори. В цьому мікросвіті кожен на когось полював і через його мініатюрнисть ти теж відчував себе частинкою унікального простору. Дрібна звірина, побачивши твоє обличчя чомусь не втікала, а далі переймалася своїми турботами. Може надіялася, що людині в цю щілину не пролізти?
Тим часом черговий Спас минав серед пахощів спеченого хліба, васильків, чорнобривців, меду, маку і в страшенно фруктово-щедрій атмосфері. Після активних гстювань родини і сусідів від нього лишався тільки букет, який підвішували коло дверей, бо він мав стати оберегом аж до наступного букету.
А нанашко Шеремета, після лямпака самогонки, коли приходив до бабців погомоніти, бо в нас часто збиралися сусіди, нагадував:
– Чорнобривці на стіні – осінь за городами…