ДУБРОВА

Галичина – се не лише стан душі. Вона не тільки в голові та крові. Кождою галичанкою та кождим галичанином ще підкеровує невидимий тріумвірат, котрий складається із диктату мови, запахів-смаків та ритуалів. Тут усе постає із них та їхніх зв’язків, наче саме ця тріада є чимось хтонічним і предвіковим.

Мова в сих краях така жива й соковита, що аж смакує. Вона тут має купу відтінків та запахів, бо вся просякнута кухнею, ніби передпразниковий балкон ароматами вудженини.

Галичина – це республіка слів, бо з них вона постає й в них розчиняється, мов дрібка переданих з Гамерики спецій в празниковому пляцку. Се республіка мови, а тому невисловленого. Вона в галицьких діалектах. В тих словах, що переховуються по кутиках вуст старших панюсь. В недомовленому. Тому тут постійно збираються на застілля, аби говорити про все, лиш не про те, що дійсно важливо. Не про те, що болить. Що лоскоче і змушує серце підстрибувати, ніби гикавка діафрагму.

Тато був старший від мами на 14 років. Мама, як тільки підвищувала на нього голос, то переходила на Ви. Тато, звертаючись до мами, починав з “дитинко”…
Я дуже любив гуляти з татом містом. То був чисто галицький спацер. З льодами, синдовою водою за 3 копійки і кропльовими цукерками, які тато ховав у себе в кишені, бо у моїх долонях вони топилися.
А ще подобалися ритуальні вітання. Я аж умлівав, так хотів швидше вирости, щоби робити все, як тато.
Якщо зустрічався хтось з чоловіків, то спочатку вони, не доходячи крок один до другого, зупинялися і, легко схиливши голови в бік один одного, ледь-ледь припіднімали капелюхи. Лише після цього віталися за руку. Мене розпирало від гордості, коли хтось з дорослих подавав руку для привітання і мені.
Коли зустрічалися знайомі жінки, то форма привітання залежала від ступеню наближеності. Якщо просто знайомі, то тато зупинявся за два кроки перед панею і припіднімав капелюха, промовляючи “доброго дня, вам, пані”. Якщо ближчі знайомі, то тато зупинявся, припіднімав капелюха і промовляв “цілую ручку пані”. До ще ближчих жінок тато після фрази “цілую ручку пані” підходив і, шанобливо схиливши голову, справді цілував.
У цих ритуалах, з чітко прописаними формами комунікації, у цій фразі “цілую ручку пані” іноді “ручки”, “руці” був дух вічної Галичини з її обожнюванням жінки. То була саме та форма містечкового аристократизму, яким хочеться пишатися навіть зараз, коли все це здебільшого відійшло.