Із циклу “Закарпатські образки”

Світлана Бреславська

Чистили кусаками пруття. Відкидали зелену шкірку з вербових прутиків, біле осердя, чи пак, самі прутики, складали рівненькими снопиками. На дворі було тепло, тож сиділи колом на подвірʼї, кожна підперезана великим сірим фартухом – аби не вимастити сукню. Помагали одна одній: раз чистили у Марії, а відтак мали йти до Анці.
– Ой, жони, ви би знали… Василь Сабов хотів ся женити на Віточці. Більше года з нею ходив. А отець му каже: «Не женися, бо то ти – сестра». Розумієте?!
– Ба котра ж це Віточка? Мадярка? – підняла голову тітка Василина.

Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , , | Коментарі Вимкнено до Із циклу “Закарпатські образки”

* * *

Любов Проць, Дубляни коло Самбора.

Всіх обійшла: корівку, пса і піч.
Мед злагоди загуснув поміж нами.
Корівка спить. Піч пахкає димами.
Пес віддано спинається до віч.

Та знають всі: розказую байки.
Не все так рівно-гладко: ще душа є!
У білі ночі ходить і ридає,
Бо світ довкола – їй такий гіркий…

Continue reading

Posted in Поезія | Tagged | Коментарі Вимкнено до * * *

***

Світлана Бреславська

на призьбі старої хати
стоїть весна
сумна
пелехата
дивна
розхристана
очима блискає
від холоду пʼяна
вбрана
в останній сніг
і в перший барвінок
Continue reading

Posted in Поезія | Tagged , | Коментарі Вимкнено до ***

Галичанин і смерть

Володимир Гевко, файне місто Тернопіль

Зі смертю у галичан давні та дуже особливі стосунки.
Галицьке memento mori починається з вибитого імені та дати народження на надгробному пам’ятнику галичанки, коли ховали її чоловіка і завбачливо одразу вибили імена двох, бо менше мороки і хто його знає які потім будуть ціни. Ще з добрих два десятки років вона приходить полоти пирій і читає своє ім’я на могильній плиті.

Continue reading

Posted in Гумор, Люди, Проза, Традиції | Tagged , , | Коментарі Вимкнено до Галичанин і смерть

***

Оксана Йонаш,Берлибаш Закарпаття.
Прийшла баба на базар
Свині купувати.
Ходит хитро, як шанда́р,
Стала вібирати.

Зазира́є то у віз,
То в прицеп си гли́пне,
Шо стоїт там без коліс –
Очи всюди ти́кне.

До рому́на підийшла,
Ціни повзнавала.
Гроші в па́зусі найшла,
Де рано схувала.

У прицепі якес хроме
Рьо́хкає шос сла́бо.
Ромун каже: – Спит ще з дому, –
Й підганьиє лабов. Continue reading

Posted in Гумор, Поезія | Tagged , | Коментарі Вимкнено до ***

Із циклу «Закарпатські образки»

Світлана Бреславська
Такої бойової жони, як у Віті Драба, не було ні в кого. Привіз собі з Одеси. Не жінка – вогень! Ірою звали.
Вітя – хлоп двометровий, широкий, як шафа – колишній бейсболіст. Жона му в пупець дихає, але такого перцю давала понюхати! Якось розізлилася, що прийшов додому пʼяний, метнула му в голову міксером. Вітьовій голові хоч би що, а міксер – японський, відлетів від голови до стіни тай розбився. Таку Іра мала силу в руках – майстер спорту зі стрільби, одним словом. Хотіла якось подивитися де малий в городи побіг, то витягла свою гладкостволку з коліматорним прицілом, тай дивиться, а діти біжать за Сірьожкою:
Сірьожа, біжи домів, бо зараз тя мати пристрілить!
Ось така комедія була. Continue reading

Posted in Гумор, Люди, Проза | Tagged , , | Коментарі Вимкнено до Із циклу «Закарпатські образки»

Смерть

Богдан Волошин, м.Львів
– Вуйку, ви знаєте, шо таке смерть?
– Та чо не знаю. Я сам смерть.
– Як то?
– Коли був дітваком, то у нашому вертепі Смерть представляв. В мене випали передні зуби і я дуже шепелявив. Всі страшно сміялись із шепелявої Смерті і давали мені гроші. А потім Янгол в мене ті гроші забрав. Я пробував битися, але він був сильніший за Смерть і вибив мені ше й два нижні зуби. Я ше більше шепелявив і ніхто не годен був зрозуміти, що та Смерть говорить і то було дуже смішно. В мене і зара нема передніх зубів. Але у вертеп мене не кличуть. Бо то не смішно – стара беззуба шепелява Смерть. То сумно. А за сум гроші не дают… Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , , | Коментарі Вимкнено до Смерть

ІСТОРІЯ ПРО ЖЕРТОВНУ ПОМСТУ МАЦЬКА БАЛЯ

Роман Онишкевич, м.Львів
Жив собі в одному із сіл благословенної Жовківщини добродій на ім’я Мартин, а писався він Баль. Точно так, як знаменитий футболіст. Хоча Андрія Баля тоді – в 50-их роках ХХ століття – ще ніхто не знав, а Мацька добре знали в межах парафії. Чоловік був не злий, компанійський, до роботи особливо не горів, але й слави лінюха не нажив. Був собі хлоп як хлоп. Але мав два талани, через які односельці його трохи побоювалися.
По-перше, Мацько дуже шанував звичаї та традиції. На Різдво, незважаючи на вже поважний вік, не проминав своєю увагою сусідів. Для них, на його глибоке переконання, і свято народження Божого Сина не було би святом, як би в хату із колядою не вступив особисто він – Мацько Баль. На енній хаті й без того не паваротівський голос пана Баля вже тремтів, як стан незайманиці перед таїною тілесного розговіння. Але то було не найгірше. Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , | Коментарі Вимкнено до ІСТОРІЯ ПРО ЖЕРТОВНУ ПОМСТУ МАЦЬКА БАЛЯ

Із циклу “Закарпатські образки”

Світлана Бреславська, м.Станіславів
Олька вилетіла з хижі на веранду, як підстрілена. Позаду неї гримнули двері, аж вікна задзвеніли.
– Що ся стало?! – вибігла Марія Іванівна з літньої кухні. За нею вийшла невістка.
– Що ся стало?! Що ся стало, мамко?! – віддихувалась Олька. – Побив ня! Побив!
Паралізований свекор, що сидів на стільці під виноградом, хотів щось сказати, та тільки безсило махнув рукою.
– Я го зараз роздЕру! – виліз із машини Петро – Ольчин чоловік. Щось там всередині чи то ремонтував, чи протирав, а зараз вирішив утрутитися в братсько-сестринські стосунки.
Олька продовжувала верещати. Свекруха з невісткою стояли серед подвірʼя, як вкопані, широко розкривши очі і роти. В літній кухні підгорали млинці, але невістці було не до них. Continue reading

Posted in Люди, Проза | Tagged , , | Коментарі Вимкнено до Із циклу “Закарпатські образки”

Різдвяний стартап

Андрій Любка,http://zbruc.eu/node/60803
Народження маленького Ісусика завжди підштовхувало мого діда вирушити в путь. У нього було десять братів і сестра, тож обійти всю родину з колядою було справою нелегкою. Я не розумів тоді, та й зараз, коли минуло вже понад двадцять років, не тямлю, чи він більше хотів побачити рідних, чи все ж колядування його цікавило як спосіб отримати святковий погар вина. Фактом є те, що часто він брав мене з собою. Не скажу, що я любив ці походи, бо дідо колядував довго, знав він чимало старих коляд, в яких було купа слів, які я не розумів, а потім ще й наставала черга довгого застілля, під час якого я нудився, бо скільки ж людина може втоптати кіфликів? Та ці родинні гастролі дали мені імпульс почати свій перший стартап. І коли дідо проказував обов’язкове «Вінчуєме, пане ґаздо, сесі сятки святкувати, на рік ся ще ліпших дочекати й прожити на многая і благая літа!», я вже знав, що в наступні сятки колядуватиму сам.
Бо з дідом можна було добряче наїстися (питво мене ще не цікавило), але гроші мені не світили. Господарі гладили мене по голівці, казали, що дуже виріс, що схожий на діда, і всяке різне, та словесним похвалам – гріш ціна. Мене ж цікавили більш прибуткові заохочення, що дали б змогу купити собі 8-бітну приставку до телевізора й запровадити принца Персії до його мети, а супер-Маріо навчити стрибати якнайвище. Тож вирушив я в своє перше турне по родичах, озброєний благою вістю з Вифлеєму і п’ятьма колядками, взамін очікуючи на винагороду. Стартап вдався, і до наступного Різдва я підготувався ще краще. Continue reading

Posted in Люди, Проза, Традиції | Tagged , , , | Коментарі Вимкнено до Різдвяний стартап