Закарпатські образки

Світлана Бреславська.
– Бог би тя пОбив, Мигалю ! ЗАщо сь цілу скибу мені від ниви відорав?! ЗАщо моя нива на півметра вужча стала?! – старий Вучкан кинув рискаль на землю і вхопив сусіда за грудки.
Той намагався якось вирватися, але старий Вучкан був не по літах дужий і тримав так міцно, що ледь не в повітрі тряс Мигалем. Той щось там белькотів на своє виправдання, наляканий налитими кров’ю очима сусіда.
– Нянька бʼют! – закричав Мигалів малий і щодуху побіг на подвір’я. За якийсь час до Мигаля на підмогу бігло все сімейство, озброєні хто штахетинами, хто мотиками.
Вучканові хлопці, помітивши рух на городі, кинули цеглу складати, поспішили до батька. У когось в руках була коса, у когось – рискаль. Насувалася неабияка гроза! Розбороняючи старого Вучкана з Мигалем, зав’язалася бійка. Хлопці били один одного хто чим міг по плечах, по спинах, по головах. Жони верещали і своїм вереском ще більше підбурювали до бійки. Це вже були не жарти. На крик почали збігатися сусіди, місили мокру ниву, толочили картопляне бадилля… В повітрі літали мотики, держаки від рискалів. Раптом зблиснула коса, почувся несамовитий крик. Ілько вхопився за живіт, катався по землі, заливаючи все довкола кровʼю. Кишки вилазили з-під його пальців і він кричав. Несамовито кричав…
В один момент всі, і люди, і жони, якось остовпіли, стояли в виряченими очима, занімілі, налякані, ледве розуміючи що відбулося. Хтось побіг дзвонити на швидку, але то вже була марна справа. Ілько так і застиг, скорчений від болю.
Земля, як голодний, зажерливий демон, напилася крові і проковтнула його.