ЗАДУШНІ ДНІ – ЩОБИ ПАМ’ЯТАЛИ

Олег Ущенко (Івано-Франківськ)

В далекому-предалекому колись, де всі були страшенно високими, і я кочував з ґарґошів на ґарґоші (з рамен на рамена), цих днів мене завжди мучило одне і те ж глобальне питання: коли випаде сніг?
Мене мучило, а я всіх ним доїдав.
Справа у тому, що вечірня прохолода і опільські вітри страшенно обнадіювали дитячі мрії, що вже ось-ось прийде зима. А ще ці вигуки бабців:
– Не ходи по подвір’ї без куртки, бо зимно!
Зимно, думалося мені, значить має випасти сніг. Я задирав голову і уважно вдивлявся у простір навколо жарівок (лампочок) коло ґанку або коло дороги, чи не видніється в їх світлі бодай пару сніжинок. Тільки листя, яким вітер обсипав ніч, і кістляві руки невідомих істот з оголеного гілля. Коли вітер пригинав їх в долину, мені здавалося, що вони хочуть мене дістати і, на радість бабців втікав до хати, де мене чекав тазік з теплою водою, щоби помити ноги, і велике горня гарбати з трав, дуже густої і солодкої, ніби мед.
А на ранок я швидко споряджався у светри/штани/черевики, як вмів, натягував на голову шапку і біг досліджувати простір. Найперше, зазирав під дерева і каміння, – чи не намело бодай трохи снігу. Потім моя увага переорієнтовувалася на шпаківню, де завжди жили якісь пташки, чи на Бровка – мого найвірнішого і найвідданішого соратника в усіх походах, з яким я завжди ділився не тільки шматочком м’яса з борщу чи зупи, але і лупав йому кавалочок помащеної маслом байдочки і навіть шматочок поцукрованого хліба.
Бровкові смакувало все і завжди вдячно вертів хвостом.
Далеко не відходив, бо, коли хтось виходив/заходив, то з прочинених дверей виривалися обнадійливі запахи жареної ковбаски. Я тоді ще нічого не знав про шлункові соки, тому вигадав собі, що, коли хочу їсти, в моєму животику танцюють маленькі чоловічки. Коли забігав до хати, то кричав:
– Дайте їм їсти!
Жарена ковбаска з тарілки чи мисочки мені не смакувала. Для того треба було підсмажити її разом з яйцем, помастити байду хліба маслом, покласти яєшню на хліб і тоді я, задумано блукаючи між деревами в саді, апетитно снідав на пару з Бровком.
Як я того снігу не визирав, але він з’являвся завжди раптово. Спочатку лише де-кілька сніжинок, ніби для легкого декору повітря, а потім, з кожним днем його більшало, і одного ранку, коли я зіскакував з канапи, на місці моїх черевиків стояли мікроскопічні валянки з такими ж невеличкими ґальошами.
Я любив підминати сніг, бо він дуже виразно хрустів.
Нанашко Шеремета допитувався, чи піду цього року совгатися на лижвах? У нього був свій інтерес, бо його город був акурат на улюбленому схилі і ліска(хвіртка) на його подвір’я не зачинялася всю зиму. І лише, коли збиралися діти з усього села, міг вийти на ганок:
– Та не репетуйте, бо настрашите ворон і вони вкрадут зиму.
Якогось непримітного вечора вуйко Янко приносив таріль зі свіжиною. Ще теплою і дуже пахучою. Якщо він зупинявся коло ґанку, аби докурити, ми з братом, облизуючись, спостерігали через вікно, як над свіжиною клубочився пар, а в нього сипалися сніжинки.
То був знак, що надходять зимові свята і ми починали вчити коляду, засівалки і новорічні вірші. За останні Дідо Мороз роздавав в клубі паперові пакунки з дюшесом, киць-киць, з чукулядових траплялися поодинокі “ромашки”, а ще кольоровий горошок і твердезні пряники, які мусили розмочувати у пряженому молоці.
Засівати і колядувати ми ходили до сусідів і родини.
А старт усій феєрії давав щедрий Святий Миколай, який приходив добре засніженої ночі. У кухні гуділи, тріщали, навіть пищали(!) замерзлі ковбанці, а ми шаруділи обгортками з-під чукулядових цукерок, заїдали їх пахучими помаранчами, і роздивлялися дарунки – кольорові олівці, альбоми, фарби, книжки, пластилін.
В передостанній рік перед школою Миколай приніс мені велику машину-хлібовозку, з набитим цукерками кузовом і місяцехід на радіоуправлінні – то вже з ініціативи вітчима.
Я зі щасливим реготом балдів від радості, а бабці ойкали від мого терору, бо місяцехід з розгону налітав на їх валянки і, підозрюю, що з горою дров на руках втримати рівновагу їм було не просто. Тоді, сидячи між теплими перинАми, з пультом в руках, мені було дуже смішно.
Зараз соромно.
Хотів би вибачитися.
А їх вже не має.
Не має прабабці Маринки, баби Тоні і баби Юлі, вуйка Янка, вітчима, цьотки Ґинки, вуйка Миронка. Не має найрідніших і найближчих, яким міг розповісти, поскаржитися, порадитися. Мені їх багато разів не вистачало. І не вистачає. Я це відчуваю досі і знаю, що ці емоції будуть зі мною, поки житиму. Шкода, що ми не завжди усвідомлюємо істинну значимість тих часів, поки живі всі рідні. Тоді все виглядає по-іншому і здається, що так добре буде завжди…
Все, що ми можемо зараз для них зробити, то передати тим, хто відійшов, подумки: спіть спокійно, ми будемо завжди вас любити і пам’ятати про вас.