Борис Явір Іскра, правдивий галичанин з Тернополя
Є в життю каждого порєдного галичєнина таке понєтє, від єкого на го струдженім лицю сє з’євлєє і радісна посмішка, і гірка кривизна. То понєтє таке старе, як старий галицкий світ — ще від востатніх римских імператорів а первих словенских кнєзів, єкі колись теж належєли до того понєтє — до дорогонької родиноньки.
Каждий порєдний галичєнин ледве встигне сє народити з мнєкого лона матері, єк стає надбаньом дідів а бабців, цілої купи вуйків, стрийків, вуйн, стрийн, дєдьків, цьоток, братів а сестер (і так до коліна п’єтого-семого — то всьо дорогонька родинонька). Їх в каждого порєдного галичєнина стілько, же більшість з них він видит лиш на ріжних весільох (особливо, на свому) а на похоронах (на свому теж, но вже не видит). І для каждої із згаданих особин порєдний галичєнин вшитке своє житє буде маленьким Борисиком, Степанчиком, Влодчиком (маленьков Марусьов, Мар’єнков, Іванков), незважєючи, кілько му років а чого він у житю досєг — то всьо пусте, бо він і дальше «нічьо не гміє а нічьо не знає, бо шьвіта ше’сь не видів і тего не пережив’ісь, же пережив я». А з чєсом каждий порєдний галичєнин стає для когось вуйком/стрийком а хтось для него стає маленьким Ромчиком чи маленьков Зорєнков, єкий «ше нічьо не гміє а нічьо не знає»…
Порєдний галичєнин терпит свою дорогоньку родиноньку, єк той каміньчик у тісних мештах: і мешти на півдорозі ліньки скинути, і п’єтку натирає до болю. Він ну просто мусит вітерпіти всіх братів а сестер свої жінки, свою братову а всіх ї родичів, свого шваґра і го родичів а родичів родичів, бо вни теж стают прємо чи опосередковано дорогоньков родиноньков. Перед ними він стає гостинним і галантним, надіває найліпшу вишивану сорочку і готовий вести бесіди хоч про зорі в небі, хоч про то, чо ми такі бідні, а брати-полєки такі багаті (і то за накритим столом, єкий сє прогинає від наїдків). Но під старість порєдний галичєнин звикає до сего глодженє а навіть більше — сам стає з чєсом дорогоньков родиноньков для єнших а молодших порєдних галичєн, єкі теперки мус терпіти го.
Порєдний галичєнин любит свою дорогоньку родиноньку, єк найдорожчу людину, знимку єкої носит в пуляресі чи коло серцє: він ї готовий і обути, і одєгти, лиш би не мати встиду, же та дорогонька родинонька жиє гірше, ніж він, бо вшитка дорогонька родинонька — то го лице перед єншими порєдними галичєнами. Він готовий каждого свого вуйка а цьотку, каждого брата а сестру протєгнути на найліпшу роботу, хоч і сам безробітний — тому, де файно сє жиє одному порєдному галичєнинови, то тамки все сє з’євит ціла кольонія порєдних галичєн. Порєдний галичєнин любит, коли до жінки приїжджєє її сестра чи брат, коли приїжджєє брат з братовов чи сестра зо шваґром а єнші родичі, бо хто, єк не вни пофалят го найліпшу вишивану сорочку і будут слухали про зорі в небі а про безмежну любов до Свєщенної Галичини, за яку мус віпити. А під старість порєдний галичєнин сам стає дорогоньков родиноньков для єнших а молодших порєдних галичєн, єкі теперки мус любити го.
А єк добре подумати, то ціла Свєщенна Галичина із ї мамами а татами, братами а сестрами, дідами а бабцєма, вуйками а вуйнами, стрийками а стрийнами, дєдьками а цьотками, шваґрами, братовими а єншими родичами є великов дорогоньков родиноньков, єку каждий порєдний галичєнин любит серцьом а терпит п’єтков…
