Галасливий Львів

Юрій ВИННИЧУК

І голоси ці відлунювали навсібіч. Прецлярі кричали: “Прецлі! Прецлі!”. Ганделеси волали: “Ганделе, ганделе, ганделе, продати — купити!”. Дротярі, гуцули та лемки ходили, обвішані лапками на миші, дротом, ситами і гукали: “Горня дротувати! Є що дротувати!”. А боднарі: “Є що побивати?”. Піскарі: “Тре піску? Піску тре! Пііісооок!”. Шматтярі: “Кооості! Шмааати!”.

Біля Віденської каварні, яку популярно називали Віденка і де була головна перехресна станція багатьох трамвайних ліній, завжди вирував натовп: одні чекали на трамвай, інші кудись поспішали або ловили ґави. Там же влаштували свої стоянки ті, що продавали соняшникове та гарбузове насіння, присмажене на вогні. Жидівки пропонували гарячі смажені їстівні каштани-марони, турецькі й волоські горіхи у торбинках, скручених із газети або іншого паперу, і голосно їх вихвалювали. Пекли каштани на блясі, котра мала заглиблення і дзюрки. Зверху бляха накривалася іншою бляшаною покришкою. Під бляхою у металевій скриньці тлів вугіль. Жидівки кричали:

— Гайсе марони! Гебратене! Фріше!

А ті, що торгували гарячими бобами:

— Гайсе бобеле!

Смаколики

— Прееецлі!!! — гукали прецлярки, що несли перед собою перевішані на ременях великі кошики, повні свіженьких запашних прецлів. Прецлі були двох ґатунків: одні посипані маком, інші — сіллю. А найбільше славилися “майові” — золотисті, хрумкі, вони розпливалися в устах, на своїй грубшій частині залиті пишною солянкою, а на тоншій посипані густо маком.

Прецлярки також продавали білі та рожеві цукерки, схожі на соломку, по 5 грошей і макагігі, але прецлі зажили найбільшої популярності. Прецлі були улюбленою перекускою на другий сніданок або підвечірок. У парку, де завше роїлося від няньок і матінок, які вигулювали діток, прецлі розкуповували найуспішніше.

Прецель походить від німецького prezel і має спільне походження зі словом бранзолєта. Адже прецель — рідний брат бублика, щоправда, цей бублик був скрученим на 180 градусів і схожим на вісімку. А відомий він у Львові вже з XV століття. Один прецель коштував лише два центи (австрійський золотий рейнський або ж ґульден мав сто центів, пізніша корона мала їх п’ятдесят). Прецлі у Львові зникли з появою совєтів, але зараз ними можна ласувати у Польщі.

Бувало, що матчі на стадіонах “Погоні” або “Чарних” співпадали з матчами “України” чи іншими імпрезами на площі “Сокола Батька”, і коли вони закінчувалися, то маси народу, часто понад 10 тисяч, ринули по Стрийському шосе до центру міста. Тут уже їх підстерігали продавці морозива, холодних напоїв і солодощів, а також популярного у Львові гарбузового насіння і голосно покрикували, захвалюючи свій товар. Між ними були також жиди, які продавали прецлі. Коли вони були ближче польських стадіонів, то викрикували по-польськи “Прецлє на яях!”. Себто прецлі мали бути випечені з тіста із додаванням яєць. Коли ж ці продавці стояли поблизу “Сокола Батька”, а покупцями були українці, то вони, погано володіючи українською мовою, своїми вигуками викликали у покупців регіт, бо в них виходило “Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!”.

Продавець бубликів на мотив пісеньки “Бублічкі”, яку виспівували одеські євреї, співав:

Купуйте байґелех,

Гарячі байґелех,

Смачнючі байґелех,

Ой, купуйте їх.

10 за злотий, 12 за злотий! Пане, купи! Лишилося іно кілька штук!

Ой, купуйте байґелех,

Останні байґелех,

Гарячі байґелех,

Купуйте їх!

Львівські парки мали ще одну атракцію, крім прецлярок — продавця нагазованих бальонів. Він скидався дітям на чарівника, прогулюючись непоспішно стежками, і, вигукуючи “Бальони! Бальони!”, спокушав різнобарвними кульками на довгому шнурку, що гойдалися вгорі. Це скидалося на велетенський букет червоних, блакитних і фіолетових квітів. На знак затримувався, стягував бальони вниз, а маля вказувало татуськові чи мамусі, якого бальона собі сподобало.

Товста, як бочка, стара перекупка Валахоньова продавала екстра фрикасе — лякеровані кишки. За півшостака ціла кінська порція, якої вистачало на весь день. Візник, трагач (базарний вантажник), дорожкар і взагалі хто тільки жив з вулиці, вважали за велику честь належати до постійної клієнтелії старої пискатої Валахньової. Хоча на вулицях Львова можна було купити не тільки кишки, а й паштети, пірники (медівники), смажені ковбаски, мамалигу, куликівський хліб, хрумкі булки-кайзери і штанґлі.

Супермаркет на плечах

Сільські вусаті дядьки з Корчева на Підляшші носили кошики з цибулею просто на голові поверх баранячої шапки. Вінки цибулі звисали і з кошика, і з дядькових рамен, спадаючи на груди й плечі, звисали вони й з пояса так, що дядько скидався на якусь казкову істоту в золотистих гірляндах. Його екзотичний вигляд викликав захват і водночас острах дітвори, яка з вереском: “Цибуляний чоловік! Цибуляний чоловік!” його супроводжувала і миттю прискала на всі боки, щойно тільки дядько зиркав на неї гнівним оком.

— Ось прийде до тебе Цибуляний чоловік і забере із собою, — лякали неслухняних дітей матері, а в дитячому фольклорі народжувалися страшилки про Цибуляного чоловіка, який може перетворити нечемнюха на вінок цибулі.

Перед Різдвом на кожному львівському подвір’ї лунало: “Горіхи волоські! Горіхи волоські!”. Горіхи походили переважно з Закарпаття, і саме перед святом їх просто-таки розхапували.

Квітникарки, що продавали на вулиці в’язанки конвалій і пролісків, зібраних на світанку у Винниках чи Лисиничах, вигукували: “Квітки! Квітки!”.

Мандрівні продавці краватів і камінчиків до запальничок галайкали своє.

Гончарі, обвішані баняками і гладущиками, волали: “Ґарнки! Ринки!”, допомагали їм у цьому жінки або доньки, несучи в руках перед собою ще й глиняні миски. Знаходилося місце для виробів і на головах. Чоловіки висаджували баняка поверх шапки, а жінки поверх крислатого капелюха.

Щіткарі торгували розмаїтими щітками, солом’янкарі — солом’яними циновками, виплетеними з очерету. Їх охоче купували господині, стелячи під порогом. Ситарі торгували ситами. А що цей виріб був легеньким, то ситар так обвішувався ситами і ситечками, що самого його сливе й видно не було. Давніше дно сита виготовлялося з кінського волосся та лика, а згодом лише з дроту. Ситарське мистецтво хутко перейняли євреї і вдосконалили, виплітаючи денця на маленьких чотирикутних кроснах. Кошикарі примандровували з Бойківщини та Закарпаття і торгували не тільки кошиками, але й плетеними кріслами, столиками, вазонками.

Пташники носили на довгих тичках клітки з пташками. Пташниками ставали навесні переважно передміські батяри підліткового віку. Вони розставляли в лісах та на галявинах сильці на синиць, чижів, дроздів, а потім продавали їх у саморобних клітках. Дітлахи часто намагалися такі клітки непомітно відкрити і випустити птахів на волю на радість базарному люду.

Вуглярі їздили возами і розвозили вугіль, вигукуючи: “Вуууугіль! Вуууугіль!”. Продавали вони його на корці (міра ваги), що значно обурювало міщан, бо ті корці були явно замалі, а зважити, скільки там насправді є, вуглярі не давали, утворивши свою корпорацію, яка дбала про зиски.

Возиводи щоранку розвозили у діжах воду. Вони мали своїх сталих споживачів, кожен із яких тримав на кухні шафлик, куди возивода наливав із відер свіжу воду. Він завше був босим, із мокрими ногами. Як хтось не бажав користати з послуг возиводи, то ходив сам чи посилав служницю до криниць і помп, яких було на початку ХІХ ст. кілька, але поступово їхня кількість зростала, і незабаром возивода зник.

Про молочарку говорили, що то баба, кута на чотири ноги, хоч на двох тільки ходить. Вона чудово усвідомлювала роль, яку відігравала в щоденному житті. У час Першої світової молочарки стали ще більшими господарями становища. Вони вже не носили молоко в кредит, а тільки з оплатою відразу. Ціна на молоко зросла наполовину, і водночас збільшилася у ньому кількість води. Коли ж господарі нарікали на молоко, молочарка розсипалася зворушливою тирадою про тяжкі часи — корови недоїдають, бо ж москалі реквізували пашу. А були й такі молочарки, в яких корови взагалі не давали молока, а йно самі вершки. Причина проста — вершки коштували майже удвічі дорожче, але від молока не надто різнилися. Та найцікавіше, що молочарки зуміли зберегти навіть свої консервативні уподобання — брали тільки австріяцькі гроші і жодних інших не визнавали.

Пошту розвозив у критому жовтому візочку листоноша, виграючи на закрученій трубі завше однакову мелодію.

Ще один віз їздив щодня вулицями Львова, пропонуючи лід. Льодяр звістив свою появу дзвінком. На цей дзвінок усі служниці вибігали з шафликами і коритами, куди льодяр накладав вирубані кусні, отримуючи, залежноі від їх величини, 10 чи 20 центів. Льодівки на штучний лід були за Австрії ще великою новизною, і рідко яка родина могла ними похвалитися. Але вже за Польщі рідко яка їх не мала.

Та не тільки без льоду, але й без піску не могли обійтися господині. Зрештою, піску у Львові було досить, бо ж була навіть Піскова гора біля Високого Замку, яка колись називалася горою Лева. З Піскової гори з незапам’ятних часів черпали пісок і розвозили містом для господарської мети. Піскар мав коника і низенького квадратового візка на чотирьох колах. Він насипав до нього піску з чубком, втикав лопату і поганяв коника, а сам ішов пішки, вигукуючи: „Пісооок! Пісооок!”. Коли його кликали, він набирав пісок у лантух, заносив до кам’яниці і висипав на вказане місце. Пісок господині використовували для шурування баняків, посипання підлоги і сходів, аби скорше висохли, тому прискіпливо перевіряли, чи пісок сухий та чи не брудний.

Не оминали жодного подвір’я мандрівні крамарі, зазвичай лемки або словаки. Були вбрані в короткий каптан, капелюх у широкі криси з кугутячим пір’ям, з барткою в руці — дуже потрібним знаряддям, бо не раз бувало, що селяни нападали на них і грабували. А грабувати таки було що, бо крамарі йшли, вгинаючись під луб’яними кошиками, наповненими блаватами, перкалями, гафтами, сілезькими коронками, образками, картами, ба навіть конфітурами. Дітям вони пропонували дримби, які псували зуби і мордували вуха.

Львів сотень голосів зник, натомість у Львові запанували сотні інших звуків, які ріжуть вуха. Щоправда, це вже голоси не людей, а техніки — газонокосилок, авт, електронної музики. Але часом крізь дитячі сни пробивається: “Шмати міняю! Шмати міняю! Свищики! Свищики! Вууугіль! Нооожі гострити!!!” — жалюгідна жменька голосів, що ще бриніли у 1950-х роках.