Скільки себе пам’ятаю, завжди присутнім в моєму житті був Храм. Ні я не священно-служитель, я грішна людина, яка змалечку привчена до церкви. Не просто відвідувати конкретну церкву, а привчена поваги до Храму, місця де люди розмовляють з Богом, куди приносять свої радості і печалі ( частіше печалі), де надіються на допомогу .
Першим моїм Храмом була сільська церква і я біля своєї мами або бабуні стояв в її дальному кутку і… нудився. Не встигав священник почати службу, а я вже дьоргав маму(бабу) за спідницю і голосом мученика питав: «А ще довго?». Мені веліли стояти тихенько , або йти сісти на лавку. На лаві довжиною декілька метрів, розташовану попід стіну, сиділи старенькі бабці з молитвенниками та вервичками в руках. Більшість з них були вже глухі від старості і вели розмову з Богом окремо від решти прихожан і священника. Мене завжди біля себе брала старенька пані Сухоцка зі словами «подзь до мнє велькомучиніку Дмитріє». Вона була полячка, але так як в селі не було костелу, то вона і решту поляків ходили до української церкви. Я з вигдядом мучеництва сідав біля неї і починав вивчати навколишню обстановку. Сидіти на лаві було цікавіше- можна було ногами «баламкати» і тоді в мене проявлялася цікавість до всього, що робилося в церкві. Я прислухався до слів пані Сухоцкої і з цікавістю слухав її польські молитви, а також усміхався коли вона хрестилася «неправильно»(згідно католицької традиції). Так що «Отче наш, яко єси на небесі» і «Ojcze nasz, któryś jest w niebie» я засвоював паралельно. І ніколи ніхто з моїх односельчан не переймався тим на якій мові хто говорить, а тим більше молиться. Це можливо були перші краплини розуміння інших, дещо інакших від тебе.
Наша церква була на той час відносно не стара, сотні літ вона тоді ще не мала і була побудована за оригінальним проектом-«Корабель»і в певній мірі подібна до костелу. На той час я того не знав , тому сидячи на лавці коло пані Сухоцкої я спокійно вивчав образи, фігури святих, деревяні бруси, ковані двері. І мені було цікаво. І я вже не хотів «на двірцьо». В задній частині церкви на стінах, темних від часу, висіли образи, яким було декілька сотень літ(вони залишилися від попередньої церкви). Так я мимоволі став поціновувачем сакрального мистецтва. Я з великим задоволенням вивчав образ на якому було зображено рай і пекло. І я хотів бути чемним, бо, ой як, не хотілося мені горіти на вогні, але не вистачало в мене тої чемності і починав крутитися і знову питав «А ще довго?». І так що 10-15 хвилин. В моїй дитячій голові явно поставала картина мук великомученика Дмитрія Солунського і я глибоко співчував своєму святому. Так тривало до років п”яти-щести.
А потім мені можна було переходити в іншу «касту». Я вже стидався бути біля маминої спідниці і починав триматися хлопчачої компанії. А хлопці років від 5 і десь до 12 мали своє окреме місце в церкві, яке мало проглядалося батьками. Ми стояли спереду, біля іконостаса, але нас закривав крилос, місце де знаходилися дяки. Тому можете уявити, що там творилося, особливо коли дяки були на хорах. Нас успокоював і кадилом і хрестом старенький отець Михаїл, але не грізно, а так лагідно, з любовю, ніби рідний дідусь, Ми його любили і слухались, тому коли він лиш дивився в наш бік ми ставали мов ангели. В крилосі могли сидіти і старі діди, тому від них нам перепадало більше, і за вуха крутили , і запотиличників давали. Але там стояти, то була мрія всіх малюків хлопчачого роду. В певній мірі в середині цієї «касти» панувала дідовщина, але кожен хлопчисько то терпів і вінцем тепіння був стільчик в самому куті на який могло сісти 3-4 «урвіші»
В підлітковому віці треба було переходити на інше місце в церкві, або між люди на церкві, або йти співати на хори. Я вибрав хори, там також було для мене цікавіше, було більше свободи. І я зрозумів, що коли активно брати участь в відправах, то час проходить швидше і не так нудно. Дяки визначили моє місце в хорі і я з усім завзяттям взявся співати. А на той час відправа відбувалася по старословянськи, тому мені прийшлося вивчити і старословянську мову, щоб можна було читати з богослужебних книг. А мрія кожного підлітка в хорі було одному заспівати «Вірую» і вершиною, майже рідко досяжною, читання «Апостола». Ми старалися. Але ні «Вірую», ні тим більше «Апостола» ніхто шмаркачам не доручав. Мені таке щастя випало після 20 років, коли я вже був студентом. І я до тепер памятаю то піднесення і радість, адже збувалися мої дитячі мрії.
Так я через «муки» і «терпіння» зрозумів призначення Храму. І до мене прийшло розуміння того, що я християнин. Я ніяк не міг зрозуміти в років 12, коли помер о. Кравецький і прийшов до нас молодий піп, чому мене з християнина хочуть зробити тільки православним. Невже приналежність до конкретної церкви є така важлива. Для мене тоді то було великою загадкою. Я також не розумів, чому я не можу піти до костелу. Я там був і не раз. З моїм татом і з мамою і ніхто мене звідти не гнав. Я пригадую перший раз в самбірському костелі мені було страшно, я малий привик до теплої деревяної церкви, а потрапивши до камяного великого напівтемного приміщення, я зніяковів. Але тато мене заспокоїв і пояснив тоді, що доми Божі є різні і головне не вигляд , а перебування Бога в даному місці. Потім був костел в Стрию, до якого ми заходили помолитися коли їзили в гості на Стрийщину.
А також, дякуючи моєму татові, був я і в синагозі.
… Введення мене в дрогобицьку синагогу відбулося не на 40 день загідно Закону, а значно пізніше. Десь в 60 роках мене туди провів мій тато(наскільки пригадую там розмішався якись склад). Мені запамяталася розповідь мого тата-християнина, про те що колися знаходилося і в якому місці в цій жидівській Божниці і оповідь про синагогу в нашому селі, де він бував малим хлопчиком зі своїми товаришами-жидами. Я малим тоді зрозумів одне- це Храм Божий. Мого Бога. Декілька років тому перебуваючи проїздом в Дрогобичі був вражений жахливим станом Божниці. Розбиті вікна, стіни які розвалюються. Жах. Відродження духовності? Здається ні. В Дрогобичі велика кількість новобудов- церков, які невідомо скільки ще будуть будувати. Кожному дому -церкву.Невже це угодно Богові? Ні. Чому дрогобичани не зрозуміють, що не гординя головне, а дійсна віра. І чи можна спокійно дивитися, що розвалюється дім Божий в якому роки молилися люди і просили заступницва. І не важливо що то православна церква, чи греко-католицька, чи костел, чи синагога. Це все доми нашого одного Бога… Я радий, що в Долині збережене приміщення синагоги і там звучить слово Боже.
В середині вісімдесятих життя закинуло мене в Ленінград. Після багатьох екскурсій по храмах міста я знайшов діючий – Лавру св. Олександра Невського. Старався кожну неділю відвідувати Богослужіння. І вже десь на третій раз після відправи до мене підійшли 3 бабки з питанням , хто я такий і звідки. Я поцікавився, чому я попав в їх поле зору. Вони пояснили, що я не вписуюся ні в екскурсанти, ні в православні. Я на відправі поводився так, як був навчений з дитинства, тому з боку видно було, що я «інородне тіло» в не дуже великій масі прихожан. Прийшлося бабцям признатися звідки я. «Понятно, католік і бандьора» – сказані ними слова не звучали ворожо, а навпаки. Так в мене зав’язалася дружба з десятком «бабушек». Це були глибоко віруючі люди, які відзначалися ще й відомою на ті часи ленінградською гостинністю. Вони проявили до мене ту християнську любов, якої не так легко знайти навіть і в наших краях, серед земляків. Я вдячний їм за ті екскурсії по історичних містях міста, яких ніхто в цей час відкрито не показував. Вони були дійсно християнами , а також патріотами свого міста і своєї, ще царської, Росії. Вічна їм пам’ять.
Від кінця 80-х, та й до тепер, я ніяк не можу зрозуміти, чому є такий розподіл на православних, греко-католиків, католиків. Чому ми не ідентифікуємо себе Божими дітьми –християнами? Чому ми не заходимо молитися в різні Божі Храми? Просто я хочу і йду поговорити з Богом будь де, де бачу Його дім. І не важливо, що в костелі або в російській православній церкві я буду молитися по українськи. Бог чує всіх. І не стану я від того ні росіянином і не захочу карти поляка. Я просто хочу поговорити з Богом. І, прошу вас, не заважайте мені.
