Сім’я як основний елемент суспільства була і залишається берегинею людських цінностей, культури та історичної спадкоємності поколінь, чинником стабільності і розвитку. Завдяки сім’ї міцніє і розвивається держава, зростає добробут народу.
У всі часи за відношенням держави, а також за становищем родини в суспільстві судили про розвиток країни. Це тому, що щасливий союз сім’ї і держави — необхідна запорука процвітання і добробуту її громадян.
З сім’ї починається життя людини, тут відбувається формування її як громадянина. Вона є джерелом любові, поваги, солідарності та прихильності, то, на чому будується будь-яке цивілізоване суспільство, без чого не може існувати людина.( www.wikipedia.org)
Із записів Ірини В., літо 2004 року
…Відчуваю біль на серці, коли бачу як добігає до кінця життєва дорога близької людини. Багато довелось пережити йому і хорошого і поганого, але він все одно дякує своїм, уже покійним, батькам за життя, яке йому вони подарували.. Напевне зараз йому дуже необхідна батьківська ласка та підтримка, але час назад не повернеш і він ще раз повторює мені: «Шануй батьків своїх поки вони є поряд…»
Ці слова примусили мене задуматися над моїм ставленням до мами і тата. Для мене напевне, як для кожної людини, батьки найрідніші в світі люди, завдяки яким я прийшла в цей світ, Ще з дитинства пам’ятаю, як вони навчали мене, пестили, оберігали, дарували своє тепло і ласку, виховували в мені повагу до інших, гуманність, доброту, співчутливість та милосердя. Невже можна забути ніжні материнські руки та очі, батьківську щедрість та доброту? Вони для мене все: і друзі, і порадники, і міцна опора. Проходили роки, я дорослішала, у житті траплялися різні ситуації, та долати їх мені не було важко, бо я знала, що в мене є люди, які завжди поряд і в будь який час готові вислухати, допомогти. Саме вони примусили мене повірити в те, що життя це не тільки чорна смуга, але в ньому є ще і миті радості та безмежного щастя. Я вдячна батькам своїм і за чисельні недоспані ночі, що провели вони біля мене, коли я хворіла, а тоді мені було потрібне їхнє піклування.
Зараз мені дуже боляче та соромно за те, що інколи між нами виникали безглузді конфлікти, яких можна було уникнути, Тому тепер я намагаюся жити з ними у непорушній гармонії сімейного затишку.
Незабаром прийде той час, коли мені доведеться покинути рідну домівку. Але і далеко від неї я ніколи не забуду атмосферу ніжності та батьківської турботи, які переповнювали її стільки років. Не забуду і ті ранки, коли ніжний материнський голос будив мене зі сну, і ті, інколи суворі, проте щиросердечні повчання батька, хвилини спільної радості та горя, коли кожен з нас знав, що тільки взаємність в усіх почуттях та вчинках здатна перебороти все. Я впевнена, що ця любов, яка є між нами, буде вічною. І в майбутньому, коли я буду мати своїх дітей, я намагатимуся бути для них такою ж люблячою та милосердною. Маю надію, що моїм батькам ніколи не буде соромно за нас, своїх дітей, бо надто багато вони пожертвували заради нас. І вже сьогодні можемо запевнити, що в наших серцях ніколи не згасне повага і любов до наших найрідніших.
… кімнатну тишу порушує дихання дідуся та стукіт його серця, воно ще б’ється, а тому є ще час висловити свою любов та підтримку і запевнити, що вони ніколи не зникнуть, як не зникне пам’ять про найдорожчих людей.
