Тетяна П’янкова, Вигода-Станіславів
Не кажи йому, як натирає синицям жменя,
Як кортить журавлям в піднебессі чиїмись бути.
І як страшно від того, що вже не біжить по вені
Від Венери до серця ні краплі його отрути.
А коли підступає соленої правди хвиля,
Будь відверта, мов та, що напружуючи обличчя,
Імітує, як тричі була на стрімкому шпилі
І як падала в ситець, пронизана струмом тричі.
І що тричі стихала, налита вогнем по вінця…
І що стіни розгойдані клялися вік мовчати…
Не кажи йому, як отверзається небо жінці,
Коли жінка не просить бути, а лиш згадати –
На півмиті лише зрозуміти, що десь та й коле…
Не кажи йому, звідки знаєш, хоч не хотіла,
Що на ранок і він відречеться, немов престолу,
Глухоти білих стін,
І голодної правди тіла,
І синиці у жмені,
І жінки,
Що в піднебесся з ним хотіла…
