Сім років тому наша країна вбралася в помаранчеві кольори. І погода була подібна до теперішньої, явно не зимова, і було відчуття весни, відчуття перемін.Але не тим закінчилося, про що мріяли мільйони. І ще довго ми будемо думати, що то було. Але одне ясно, що то була певна постановка театральної революції, яка закінчилася повною зневірою людей до влади та політиків. Мені здається, що то був певної міри «заштрик» прививки проти майбутніх революцій. Але над тим нехай сушать голову політологи та історики. Простому люду і так правди не скажуть. А я не ставлю перед собою мету докопатися до істини. Що було , то пройшло і треба думати про майбутнє. Але була така подія, тому хочеться про неї згадати і на нашому сайті. І допоможе нам в цьому людина, яка в той «помаранчевий» час була дуже далеко від України, а тепер живе на протилежному від нас краю України. Це журналіст,поет, письменник, провідний фахівць редакційно-видавничого відділу та старший викладач кафедри соціальних комунікацій (журналістики) Бердянського державного педагогічного університету пан Степан Герилів.
СВІЖІ КВІТИ «ЗАПОВІТУ»…
*Хронологія моїх поетичних роздумів: від Нью-Йорка до Бердянська, від Майдану до… сьогодні
*Екологія наших душ
Якби Шевченко враз сьогодні
Зійшов поважно з п’єдесталу
В своїй поставі благородній,
Ми зовсім іншими би стали…
А він у Каневі, в могилі,
Як і просив у “Заповіті”,
Та з нами він – у нашій силі,
А ми – його хрищені діти –
Складаєм шану і повагу,
Бо в нас вселив святую віру,
Бо дав нам поштовх до відваги,
До України – любов щиру!
.. Не було б Шевченка, не зринула б так яскраво, не пройшла би так мирно і благородно Помаранчева революція, не стояв би на чолі нашої держави патріот-президент Віктор Ющенко. І не написав би я, тодішній поет-емігрант про цю «помаранчеву» революцію таких пісенно-поетичних рядків:
Ми далеко-далеко від Неньки,
Що дала український нам рід,
Та сьогодні усі так близенько,
Ми з тобою, з тобою, рідненька,
Де Торонто, Афіни, Мадрид…
По світах нас нужда розігнала
І притулок нам дали в світах,
Ми з тобою на площі ставали
І в замерзлих руках всі тримали
Синьо-жовтий й оранжевий стяг.
Бо на майдані Незалежності в столиці
Голосить і розмахує крильми
Оранжева небачена донині птиця,
Яку з сердець всі виплекали ми!
Хоч від Нью-Йорку до столичного Майдану
Нас розділяють сотні миль
Та всіх тривожить і хвилює й манить
Помаранчевий український стиль!
…Саме такі свої Шевченково-оранжево-революційні роздуми я написав у перші дні українського демократичного тріумфу. Після того, як у Нью-Йорку разом із сотнями українців-емігрантів з трьох штатів Америки, більш як сім годин очікуючи щасливої миті, щоб нарешті саме твій бюлетень опинився в урні, разам зі всіма…
…І пішли-полетіли-побігли для нас – заробітчанські будні, а для них – владні чвари, пересування теплих крісел, обливання бридким словесним брудом одне одного… І знову задумався, мабуть, Кобзар:
«…Все покину і полину
До самого бога
Молитися…»… Бо чи є в світі ще один такий терплячий народ? Чи в історії будь-якої держави хтось ще мав такий високий вотум довір’я і за якихось кілька літ із «помаранчевої» ейфорії залишиться тільки гіркий присмак облуди… І Муза моя невгамовна обізватися ось такими рядками:
МИ – НЕ ПЕРЕКОТИПОЛЕ…
• До річниці промови Президента України
В. Ющенка перед пам’ятником Шевченка у Вашингтоні 6 квітня 2005 року
МИслю-думаю, живу і бачу:
НЕправди поле й Ви плекаєте,
ПЕреорали ніби все на вдачу,
РЕп’ях лиш коле, як врожай збираєте.
КОли ж нарешті вернемось додому,
ТИняючись в світах чужинами?
ПОбійтесь Бога! Згляьтеся на втому,
ЛЕлеки, й ті, в серцях – не з порожнинами…
(Один із криків заробітчанської душі).
Мені боляче від того, що довгі роки в Україні не панував закон, не було верховенства права, що ти не знав, в який суд піти, щоб він тебе захистив від кривого слова або ганебної справи…
Мені сьогодні болить серце, що моя мама не дожила декілька тижнів, що те мордування, яке устроїли Медведчуки, Суркіси, разом з Кучмами і Януковичами, багатьом тисячам мам в Україні не було під силу перенести і витримати…
Я переконаний, що сьогодні в Україні знайдуть місце своєї роботи ті сім мільйонів українців, які розсипані по всьому світові, як горох, як перекотиполе, люди четвертої хвилі, які шукають роботи поза Україною…
Я, шановні друзі, хочу Вaм сказати, що Ваші руки, Ви особисто, сьогодні потрібні Україні. Повертайтеся додому (Оплески).
(Із промови президента).
…Було так весело! Врочисто!
Серця – лиш гордість переймала,
Бо Ваших слів п’янке намисто
Нам всім в уми переливалось…
А ще, як вчули, що додому
Прилине вся «четверта хвиля»,
Бо Президент зове, щоб втому
На чужині з нас кожен вилляв,
Бо будуть в нас у кожній хаті
Не «загазовані» рахунки,
А станем ми на труд багаті…
…І дехто взяв пожитки-клунки
Й повірив Вам, як вірив Тату,
Зібравши в жменю всі доляри,
Вернувсь у рідну свою хату,
Але обухом його вдарив
Увесь безлад. А “Ваші” ціни
Відразу зжерли всі достатки,
І закрутилось дике кіно
Таке далеке від порядку,
Бо Ваші бджоли і хатинки
У людях злість лиш тільки плодять.
Сказала б мама Вам: «Ой, синку!
Тебе за те не нагородять,
Що ти живеш, як лиш бажаєш,
А люди хочуть тільки праці…
Чому ти їх не поважаєш?…».
…Та Ви, як «мудрагель»-Горацій,
Лиш в філософії – без фальші
І то, як хтось Вам щось напише,
А як до діла, то все дальше
Вітри неправди хтось колише…
А Кучми-Суркіси і далі
Мордують люд на повну силу,
Ви їм вручали і медалі,
Бо вас по-людськи попросили?..
А ті, що з вами, все густіше,
Як фарисеї, мутять воду
І з кожним днем все сміливіше
Диктують Вам фальшиву моду…
Де ж ті Закони із Судами,
Що Ви так щиро обіцяли???
Дружини Ваші – екстра-дами,
А наші – й далі з палицями
Бредуть в чужих світах, як тіні,
Шукаючи лиш заробітку,
А Ви собі – як пес на сіні –
Під себе хвіст. Лиш ходять плітки
Про Вашу щирість і щедроту,
Про «любих друзів» ненаситних,
А ми плетем з чужого дроту
Собі кайдани… Знов просити
Ми маєм в Бога порятунку?
Чи, може, досить з нас знущатись?
Слова найвищого гатунку
Вміють по швах також тріщати:
Коли за словом – нема діла,
То вже із рота – йдуть помиї
І що би там не «беленділи» –
Ніхто від бруду не відмиє…
…Стоїть Кобзар в важкій задумі
Посеред скверу в Вашингтоні,
І обіцянок Ваших мумій,
Немов в дівиць в якімсь “ притоні”,
Прикрив їх встид. І мудро мовить:
– Врага не треба, супостата,
Коли довкруг – свої вар’яти.
Та скоро-скоро буде сповідь…
P. S. Хай Вам думки хтось так прополе,
Що ми – не перекотиполе,
А більшість з нас і тому рада –
Існує – перекотивлада…
… І перекотилася влада. І перекотився з Америки й я, додому, до України, до Бердянська. Живу, працюю, намагаюсь бодай чимось потішити Славетного Кобзаря нашого. А тепер вже і нова влада знову заставляє Його молитися з небес і просити Бога в черговий раз змилосердитися… А ночами все частіше тривожать мене:
ФАНТОМНІ БОЛІ МАЙДАНУ
ВІН – вгризся у пам’ять. ВІН – в’ївся у душу.
ВІН трепетом щастя погладив серця…
ОДИН – фантастично все чисто розрушив,
Не витерши суму з облуди лиця…
ВІН – взяв нас за руки, піднявши високо,
Що світ нам в долоні ще довго плескав…
ОДИН – лиш напившись «сесійного» соку,
Обценьками зради всіх нас постискав…
ВІН – був наша гордість. І ми дорожили,
Надію вливали в омріяний шлях…
ОДИН – повикручував з радості жили,
В труну сподівань загаратавши цвях…
ВІН – нині, як спалах весняного грому,
Далеке відлуння п’янкої доби…
ОДИН – ще щось скиглить з …. хоромів –
Що? Нашу гордість іще не добив?
…А болі фантомні Святого Майдану
Кричать серед інших душевних недуг:
«Не даймо забризкати свіжу ще рану
Фальшивим потоком словесних наруг»…
«…І вражою злою кров’ю
Волю окропіте» –
може й тому, що воля раптово прийшла без крові, вона й проливається нині в стінах парламенту під час чергових «мордобоїв» обранців народних?.. Може й тому «восходящиє на престол» дозволяють собі такі вже «вольності», що й не снилися ні панам, ні гетьманам, ні нам – простолюдинам?.. Може й тому на Шевченкове:
«І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій
Не забудьте пом’янути
Не злим тихим словом.» – щоднини серце випромінює якийсь незрозумілий прояв безконечного жалю. Жалю за Кобзаря. За Україну. За нас з вами. Бо велика сім’я українська стрімко зменшується, а ріки радості від вольності тієї чомусь міліють і весь час пом’янути Шевченка вдається не «не злим тихим словом», а криком відчаю і безнадії?..
