–Вуйку, а Ви не з лемків! – хитро примружуючи очі констатував молодий дубровський ґазда Володимир. Я ствердно відповівщо ні і з повагою про цю молоду людину подумав: « Та , козаче, в тебе тої лемківської крові ледь четвертина набереться, але ти гордо можеш заявити –Я з лемків!»
Мені з корінному галичанину в якого в родині нікого не було «з лемків» важко пояснювати мою повагу і любов до цієї найзахіднішої гілки українського народу, до їх культури, традицій, до їхньої землі, яку від них забрали. З раннього дитинства я слухав розповіді мами про Лемківщину, про лемків. Життя так розпорядилося, що моя мама поїхавши в 1939 році в гості до свого стрийка, який був священиком на парафії в Гирові на Лемківщині, змогла повернутися додому аж зимою 1941 року. За ті більше ніждва роки мама, дитина рівнини, полюбила Лемковину з її чудовими горами, лісами , потічками. Але найважливіше – полюбила людей, їх традиції, мову і ця любов та повага передалася і мені. А також в мене в сім’ї зберігається книжка «Лемківські народні пісні» в якій в автографі є такі слова «Великому Лемкові від земляків». Я пишаюся тим, що моя родина має все таки певне відношення до лемків, до Лемківщини.
В нас, в Дуброві, так все переплелося, бо село невеличке, що кожен має якесь відношення до лемків. Як не жінка з лемків, то чоловік. Як не невістка, то зять. Як не кум, то сват. Або просто добрий сусід, чи товариш. Можна сказати, що всі в селі – лемки. І є тут у нас і осередок товариства «Лемківщина», який очолює Василь Стахурський. Так що лемківські традиції, культура, мова, історія, любов до своєї втраченої батьківщини не забуваються, а передаються від старшого покоління до молодих.
А в неділю, 26 травня, в Дуброві відбулося свято лемківської культури. Ініціатором його проведення була голова районного товариства «Лемківщина» Оксана Данилів. Вона разом з керівником гурту «Карпатські музики» Ігорем Лопухом та керівником лемківського народного вокального ансамблю «Відгомін Бескидів» Тамарою Савко організували для жителів села це неповторне за відкликом в серцях моїх земляків свято. Виявляється, що не потрібно ніяких розпоряджень від влади, чи пошук грошовитих меценатів та спонсорів, і все буде організовано і проведено. Потрібне хотіння зробити добру справу. Потрібна лиш любов артистів і слухачів до рідної культури.
Особливо старався Ігор Лопух зі своїм гуртом. І не важливо що гурт «Карпатські музики» знаний далеко за межами не тільки Долини, але й України, що виступають вони на дуже поважних і знаних сценах, але в Дуброві для них, а особливо для пана Ігоря, був досить важливий екзамен. Екзамен на зрілість, на показ своїх досягнень складав керівник гурту перед людьми, яких він знав з дитинства, з якими ходив до школи в Дуброву, з якими дружив. А також екзамен перед своєю першою вчителькою, яка гордиться досягненнями свого учня. Тому артисти старалися. Це було не так, як на відзначенні чемпіона з футболу, де артисти відробляють і переважно під фонограму. Це був живий контакт, любов і повага артистів до слухачів і слухачів до виконавців. Звучала пісня і гумор по лемківськи і по українськи. І не в одного жителя села навертали сльози на очі. Люди немов переносилися в свою землю де вони народилися, де їх коріння, в свою Лемківщину і молоділи від гордості, що вони «з лемків».
Закінчився концерт, але не закінчилася зустріч, не закінчилися спогади. І про Лемківщину, і про Прикарпаття, яке вже для більшості «з лемків» стало найріднішим, і про Дуброву, і навіть про стежку, якою ходив з Підлівча до школи Ігор Лопух. Це було свято. Свято для всіх. Свято, яке об’єднало і дало наснагу. Свято, яке старого і молодого заставило задуматися «Хто я?». Свято гордості за свій народ. Свято поваги до своєї культури, до своєї землі. Багато з молоді підшуковували слова, щоб хоч дещо сказати «по лемківски». Звучали слова вдячності організаторам свята, артистам і всім жителям села. Гості поїхали. Вечір вкрив село. Але ще не розходилися люди, ще звучала народна пісня і розмови про рідну землю.
Я щасливий, що живу серед таких людей. Це справжні патріоти. І я знаю, що навіть діти пана Володимира, в яких ще менше тече лемківської крові з гордістю будуть говорити «Я з лемків». А я маю велику надію, що мої внуки будуть відповідати, що в них є сімейна реліквія, яка також їм дає право говорити: «Я також маю відношення до лемків».
Тримса лемку…
