… Я побачив його ще здалеку. Поки йшов по доріжці посипаній гравієм, старався роздивитися риси, але не міг, бо сльози нехотячи зрошували мої очі і від того весь світ здавався трохи викривленим. Він стояв на сходах і широка усмішка так і випромінювала ту радість зустрічі. Очі. Ні, не коричневі, як в мене – сірі, також випромінювали любов і радість. Ми обнялися і я відчув силу в його обіймах, але разом з тим і ніжність.
– Тату, я дуже радий, що ти прибув подивитися як я живу. Ти дуже хотів і все збулося. Ти в мене в гостях!
Я не міг промовити слова, дорослий син був біля мене і я хотів лишень надивитися на нього. Трохи вищий від мене, він взяв мене за руку і запропонував зайти в дім. Ми повільно піднімалися по мармурових сходах, а він мені показував і розповідав про такий дбайливо доглянутий сад і газон перед будинком і квітники.
– Тут так багато троянд. – промовив я.
– Так! Я стараюся, щоб було багато сортів. Це нагадує мені про маму і її троянди в нас біля хати.
Ми пройшли повз колони і син почав відчиняти двері. Я ще раз оглянув його. Сірі очі. Світле волосся, зачесане з особливою акуратністю. Гарні довгі пальці на руках, подібних на руки музиканта. І такий строгий чорний костюм. Білизна сорочки, лиш підкреслювала білизну його шкіри і я піднявши руку й провівши по його щоці, усміхнувся. Моя смугла шкіра різко контрастувала з його білою. Він засміявся.
– В мене, тату, видно так склалися ваші з мамою гени, що я найсвітліший в сім’ї.
– Нічого, головне, що ти в мене є і я знову бачу тебе. Ти був інакший зразу після народження. Але головне, що ти мій син, моя мрія здійснилася і я з тобою.
Ми зайшли в приміщення. Чистота і порядок панували в цьому, дещо подібному до музею, домі.
– І як тобі вдається так підтримувати порядок, що ніде ні пилинки і все на місцях.
– То не складно, в нас тут в усіх так заведено. Порядок і спокій.
Ми всілися в м’які крісла і син почав розповідати, як йому тут живеться.
– Тату, головне, щоб ви з мамою не переживали і не тужили за мною. Розкажи мамі, як я тут живу і скажи, що я її люблю і завжди згадую.
Я, аж тепер зрозумів, що він дійсно трішки інакший ніж його брат і сестра. Вони зверталися до нас з дружиною на «ви», а він, наймолодший – на «ти».
– Тату, зрозумій, так мало статися, що я не тобою і мамою. Але у вас є мої брат і сестра, яких я також сильно люблю. Ви моя родина і ви будете завжди зі мною в моєму серці .
Він обійняв мене за плечі і я відчув його силу, його самостійність. Я зрозумів, що не я його, а він може мене захистити. Ясно, він не повернеться в сім’ю.
– Тату, все добре, але зрозумій – я не можу бути з вами…
Після цієї зустрічі з сином я замкнувся і весь час перебував в роздумах. Чому? Невже не могло бути інакше? І лише старший син і донечка були для мене тими промінчиками, що гріли серце і душу. Але я хотів все таки повернення його, наймолодшого, якого не було поряд.
Ні, він не повернувся. Це було повідомлення в скайпі. Я бачив його і чув, але вже не міг його торкнутися. Він виглядав, якимсь змученим.
– Тату! – почав він з деякою строгістю. – Ти бачив, що мені добре і ти знаєш, що я вас всіх люблю. Зрозумій на кінець, що не можу я повернутися до тебе! Мені навіть важко на якусь хвильку приходити до тебе. Відпусти мене. І я буду з вами. Не муч мене і себе. Ніхто не винен в тому. Не шукай винних. Кожен має свій хрест і прийми його. Знай що я вас всіх люблю. Але більше не клич мене. Колись ми зустрінемося, але не ми будемо вирішувати коли.
Екран загас. І в моїй голові пронеслися тисячі думок. Син правий. Ми нічого не змінимо. Смерть приходить і розлучає не питаючи і без пояснень. Тому я відпускаю тебе, сину. Я знаю тобі там добре. Там, в іншому вимірі, в паралельному світі.
Я стою перед могилкою сина, тим знаком, який постійно нагадує про наше сімейне горе. Двадцять літ… Стільки часу тебе, сину нема тут, але ти є. Десь там, далеко, а може поряд? Я піднімаю голову і вдивляюся в надвечірнє небо. Мене огортає спокій. Я знаю, сину, що тобі добре там, бо я це бачив уві сні і відчуваю батьківським серцем.
