Є на що подивитиси і що ззісти

Оскільки на весняні свята наїдки пеклися на вулиці або в коморі, то виникало відчуття, що до них готується весь світ. Включно з курми, яких весь час гнали від столів з рядами пляцків на перекладанці, з балакучими сусідів, що сходилися на вечорниці похвалитися і порадитися, навіть з зірками, які зазирали з-за листя височенних ясенів.
Правда, товкти сушені чукулядові боби прабабця Маринка починала так само задовго до свят, як в зимі.
За зимнА нас випускали на вулицю рідше, тому серед розваг числилося і нудне чекання, коли вже прабабця натовче досить порошку, аби нам зробили гарячої чукуляди.

Задовго до того, з міста починали звозити продукти.

Властиво, майже всі продукти малося на місті, але майонез, зелений горошок, варена ковбаса і ще багато чого, везлося у величезних сумках, бо не тільки собі, але родині і для сусідів.

У передсвятковому хаосі кожен мав свої конкретні обов’язки. Цьотка Маланка випікала на весь керунок листки на вафлі. У той день з її комори пахло жареним тістом і чомусь жареними горіхами, хоча їх до того тіста не додається. А ми крутилися біля дверей нав’язливіше, ніж кури. Чекали, коли в цьотки розломиться листок, щоби його тут же з’їсти ще теплим, бо він тоді найсмачніше і дуже дзвінко хрумкався. Ми вдавали, що бавимося, але насправді страшенно прислухалися, що робиться в коморі. Цьотка досягала вафлі ще гарячими, обпікала пушки і голосно сикотіла від болю. Нам щастило, коли з комори чувся її зойк:

– А бодай би тебе!

Зрештою, вона вміла не лише випікати листки. Тільки їй вдавалося так майстерно, як тоді казалося, спалити цукор, тому її вафлі вважалися найсмачнішими. Часто перекладала і нам. Тих часів панував обмін. За три вафлі мама давала їй один пляцок “Пташине молоко” або “Наполеон”.

Але цьотка Маланка була тільки одним об’єктом уваги малих батярів. Так само ми супроводжували різників. За стіл нас не запрошували, але для дітей виносили чубатий таріль вижареної свіжини, ще гарячої, з бульками жиру на пахучій золотистій скоринці, яка обпікала пальці.

Якщо різалося в когось з родини, то нами передавали гощення для дорослих, але то виглядало ризиковано. Якось двоюрідний брат Андрій серед дороги впав з тарелем готової свіжини. В дома нам не відразу повірили. Поки вуйна не збігала на місце “трагедії” і не принесла черепки з тарелю.

Ближче до свят починали диміти вудярні чи вудярки – хто, як казав. Ґаздовитіші мали, як би тепер сказали, стаціонарні, вмонтовані в комин. Ті використовувалися для ковбас і великих шматків окосту, які мліли там у димі по півтора місяця. Окостами смакувало не багато людей, бо їх треба було вміти приготувати. Спершу, дідо старанно обрізав, щоби вийшов грушкоподібний шматок, потім у спеціальній діжці вимочував в воді, потім – у ропі, далі – у розсолі зі спеціями, знову у воді, і через 3 дні, коли окіст підсихав, його замотували в полотно і підвішували в коптильні.

На вигляд ті окости нагадували мистецькі шедеври, а, коли їх розрізували і куштували, то вже ніхто не сумнівався, що то справжній шедевр. Поруч з коптильнею на стрисі у спеціальній ніші доходили сиров’ялені ковбаси, в розрізі схожі на теперішню салямі, хоча м’ясо у ній виглядало темнішим і його крупинки ефектно контрастували з крупинками сала. Дідо діловито лупав качельце такої ковбаси на двоє, принюхувався, приглядався і гонорово прицмокував:

– Є на що подивитиси і є що ззісти.

Прості шинки і ковбаси коптилися у припасованих для цієї справи діжках на городах чи в садах. У декого така коптильня була вимуруваною. Дитяча циганська пошта розносила, в кого сьогодні буде коптитися, і ми старалися тусуватися недалеко, щоби скуштувати.

Хоча випічка серед усіх приготувань нас цікавило найбільше, але мами і бабці на цей раз поводилися найневблаганніше. Звісно, що до свят ніхто би не врізав нам шматок пляцка або перекладанця. Але наше непосильне горе щедро компенсувалося можливістю облизати ложку, а в кінці доїсти крем.

Зазвичай, пеклося 5-6 пляцків і солодке – так називався бісквіт.

Бабці напікали хліба. Так у нас називали бАби – гігантські височенні і діраві у м’якуші ромбовидні хлібини вагою кілограмів зо три. Ну і, звісно, що пеклися струцлі – штруделі на дріжджовому тісті з сливковими повидлами і маком. Якщо струцлі крутилися і з яблучним конфітюром, то до нього домішували перетертої рожі – чайної троянди. Хоча це не віталося, але бабці з залишків тіста і конфітюру пекли нам кілька смачних пиріжків, які ми з’їдали ще теплими, ігноруючи вмовляння почекати, щоби вистигли.

Найсмачнішими ми вважали струцлі з маку, коли до маку додавали горіхів, зверху поливали чукулядовою помадкою і посипалися пудрою. Такі причуди робилися лише в нашій родині за вказівкою прабабці Маринки, яка привезла ці переписи з Відня.

Як би ми не наїлися пиріжків, не наоблизувалися ложок і не перекусили кремами, все одно чекали ранку наступного дня. Для того існувала причина. Якщо після приготування пляцків і кремів залишалося досить білків, то їх збивали з цукром на густу білу шуму. Ложкою викладали в пательні, і на ніч лишали у теплій грубці. Така випічка називалася “ніц”, тобто – нічого, бо вона розпливалася у роті. У світі її знають під назвою безе.

Білі круглі сухарики з гострими закрученими чубками ніцу можна було їсти самі, але, якщо бабці мали настрій, то склеювали їх медом або конфітюром за нижні краї.

Коли на скрині красувалися рядами пляцки і перекладанці, коло них стояли пательні з сухариками, пальчиками, горішками, грибками і ніцом, а поруч світилися блискучими запеченими боками бАби і струцлі, то мама вносила до хати велику ванянку, клала на кухню кілька відер з водою і попереджала, що будемо купатися. То означало, що після купання нас переберуть в новий одяг і почнемо вбирати кошик.