Святослав Левицький, письменник, журналіст, працює в часописі “Наше життя – Our life” (США)
Трохи вище ксьондзової стодоли стояла хатина Марії Бойко, або по-сільському – Лейбової Маруні. Колись в дитинстві та молодості служила Марічка Бойкова у корчмаря Лейби. Носила вранці воду та дрова до печі, бавила малих Лейбенят, то пристало до неї назвисько – Лейбова або Лейбиха.
Маріїна хата будувалась давно, ще дідом по матері. Збудована взруб з карпатської модрини, могла стояти віками, тільки каміння, що служило фундаментом, влізло в землю по перші колоди-підвалини. Але тим підвалинам не страшні біли ні грибок, ні короїди, ні гниття, бо були витесані із негній-дерева, якого ще тисом називають. Хата мала одну кімнату, що була одночасно і кухнею, і спальнею для Маруньки та її єдиної дочки Юстини, а через широкі сіни без стелі була стаєнка, де зимувала і ночувала корівчина, та в кутку час від часу повискувало завжди голодне порося, якому ніколи не вдавалося стати свинею, бо завжди передчасно йшло під ніж.
Юстина сиділа біля вікна, ловила останні промені сонця, бо плела із старих, зношених і розпорених на нитки светрів нову одежину, швидко і вправно орудуючи шпицями, не забуваючи час від часу заглядати у віконце. Юстина славилась у селі своєю красою, то часто в хаті звечора збирались парубчаки. Друга дівка після Варвари у селі, хоча були й такі що пальму першості віддавали безапеляційно Юстині. Можливо тому, що порівнювати цих двох сільських красунь було не так просто, бо краса Юстини була зовсім іншою, ніж Варвари. Юстина – висока струнка білявка, з довгою до колін косою, рівненьким носиком на ледь-ледь видовженому з рум’янцем личку, великими світло-голубими очима під розлогими чорними бровами. Хоча стрункістю дівочого стану могла посперечатися з Варварою, то характером, лагідним й спокійним, як у своїх віршах римував Митер Голинський, Юстина була «свійською кізочкою», а не «дикою тигрою» як Варвара. Що ж, Митрофан Голинський був поетом і як кожен з них не міг бути байдужим до дівочої вроди, як і краси взагалі. А «дику тигру» у поета Варвара заробила ляпасом по пиці, незважаючи на його вже солідний вік, у відповідь на жартівливий ляпас по її сідницях.
Залицяльників у Юстини було багато, бо і старшою від Варвари була на три роки, але суперничати з нею не могла. Мало хто, а якщо відверто, то поки що ніхто не виявляв бажання пов’язати свою долю з долею Юстини. А пора би вже, бо так і старою дівкою можна стати, якщо вже не стала. Юстина була байстрючкою. Хто з такою безбатченковою ожениться? А якщо якийсь парубок (хоча, де тепер оті парубки?) і насмілився би, зачарований її красою, посвататися, то батьки його ніколи б благословенства на шлюб не дали. Бойки вміють шанувати волю батьків.
Юстина знову глянула у віконце і стиха промовила:
– Ого!
– Що там таке?! – відізвались від печі Маруня.
– Та Микольцьо чогось бігом вибіг з ксьондзової хати і погнав городами поза стайню.
– Та най біжить на зламану голову, шлях би його…
Миколу Мочуляка Маруня мала за першого ворога в селі. Ще коли була дівчиною, то «мала види», як в селі казали, на Миколу, бо була вродливою. Ще й тепер зберегла струнку майже хлоп’ячу фігуру, що допомагало їй в нічних «промислах». Та не тільки те, що Микола не її взяв, а віддав перевагу «сухоребрій» і «циганкуватій» Анничці, тримало у злобі і злості Маруньку.
Маруня, що мала неабияку відвагу, а не дуже любила працю, знайшла спосіб час від часу помножити свій достаток, граючи на людських повір’ях та забобонах. Любила, як говорив Митрофан, «казку перетворювати в дійсність чистісінько так, як то роблять совіти – було ваше, стало наше».
За одним таким Марунчиним перевтіленням зустрівся з нею на вузькій кладці церковний староста Микола Мочуляк, про що потім із задоволенням розповідав у різних компаніях:
– Йшов я тоді, шановне товариство, від Никифора Котикового з кузні, де зорудував собі нову сокиру. А ви знаєте, що ще ні одна оборудка з Никифором не закінчувалася нетверезо, то ми трохи закинули за ковнір тої «баюри», як на оту задимлену «Марію Демченко» з буряка мій кум каже. Поки се та те, то на дворі зовсім темно стало. А нічка тоді, треба сказати, видалась безмісячна, хоч в око стрель, або, як любив говорити мій товариш по праці в Америці: «Було темно, як в мурину в задку». То йду я долів дорогою попри Черлену, зайшов на кладку. Лиш дійшов до її половини, дивлюся: що за мара? Ще раз дивлюся вже ліпше і чую, що поперло моє волосся капелюха догори – передо мною стоїть…чорт! Морда чорна, лиш очі світяться, на голові роки, в руках вили тримає. Думаю собі, а за що то така кара мені? А ще блиснула мені думка: «А що буде, то буде, але вріжу я того дідька в марризму»…Одним словом, чорт разом з поруччям лиш блиснув у воду, бо я таки добре приклався. Води там, що жабі по коліна, але з тої води як заверещить не своїм голосом той нечистий і знову тарабаниться на кладку. Агій, яка живуча нечисть! Хтів я ще раз там його пригостити, вже’ м руку відвів назад, аби його тріснути так, щоб більше не вставав, але вслухався і чую, що той дідько, прости Боже, вже скиглить Маруньчиним голосом: «Йой, Микольцю, не бий ня, бо ся втоплю тутечки».
За ту Миколину розповідь і за те, що незважаючи на обіцяні ласки і могоричі, щоб мовчав за ту пригоду, а не виносив на люди і зненавиділа Маруня Мочуляка. На запитання сусідок, чи дійсно все так було, відповідала:
– Бреше старий злодій як пес, та й на його місці не мала’ м би дуже чим вже так хвалиться, що за ніщо побив нещасну слабу жінку, смерека би го втяла. Ади, з того часу три зуби холітаються.
Свого промислу Марунька і далі не цуралась. Любила, особливо весною, коли ввечері в церкві правились великодні маївки, кричати з-за кущів: «Христу! Христу»! – підробляючи під тоненький голос нібито хрещеної дитини, в надії, що за народним повір’ям, кинуть назад себе хустину. Перевдягалась і далі чортом, щоб легше тягнути все те, що «погано» лежало на чужому подвір’ї, будучи певною, що, побачивши чорта, люди втікатимуть. Не всі ж такі відважні забіяки як Микольцьо.
Уривок з роману «Черлена» Видавництво «Нова Зоря» Івано-Франківськ 2001
