Олег Ущенко, м.Станіславів
Однакового снігу не буває. Лататий, добре тримається купи, бо вогкіший, і легко скочується у великі кулі. Сніговики виходили у 2-3 рази вищими від нашого росту. Очі робилися з вуглинок, брови – з патичків, ніс – з великої старанно вимитої морквини, а рот з половини розрізаного червоного бурячка. Зі старим відром на голові і мітлою в “руці”, баба виходила шедевральною і викликала інтерес нанашка Шеремети:
– З такими варґами (губами), як в сеї курви, її треба не мітлу, а сумочку в руку дати, а в другі би димівсє дзиґар! – Перед святами з його подвір’я пахло брагою, а з комори димівся легонький дим. Через це нанашко був в прекрасному настрої, бо кожну партію старанно тестував. Його бабцю Гануску, або просто Шереметиху, то страшенно дратувало. Але нанашко віджартовувався:
– Чо’с сє до мене причіпила – хлопів довкола мало? Всьооо! Зовтра на розвод! А шкарпитка я се виперу сам!
Найбільше докучав дібний, манкоподібний сніг. Бо його наганяв вітер і за більшого морозу. Зрештою, він не падав в класичний спосіб – з неба, у величному зимовому спокої, як лататий, а крупкою, – так називали цей сніг, – ним весь час крутило, вертіло, його хвости закидало. Він не давав розтулити очей. Тому про нього не казали – летить чи паде.
– Йой, але куріє, – входила бабця до хати, вносячи багато духу морозяної свіжості, а слідом за неї влітало пару сніжинок, – ото за ніч накуріє.
Тільки наставав вечір і вмикалися ліхтарі, цьому снігу пробачалися всі незручності, – бо він казково спалахував кольоровим блиском. З лататого блищати тільки поодинокі сніжинки, якщо зависали у безвітряному просторі. А цей нагадував бутони феєрверків, ніби в небесній канцелярії його виготовляли з перетертого дорогоцінного каміння. Цим блиском встелялося подвір’я, гостинець, вкривалася гілля дерев, навіть лавка біля наших воріт і забуте коло дверей на сходах старе взуття, і невелике помело, яким змітали з капців сніг перед тим, як вступити на коридор
Я, закутаний, ніби у скафандрі космонавта, бо з-під шалику визирали тільки очі, збитошно залишав маленькими валянками глибокі сліди серед коштовної гладі. Але їх тут же починало закурювати чи замітати. Мучка, так ще називали той сніг, блищала навіть в повітрі. То особливо було видно, коли вона трохи стихала, її ставало менше, тоді простір, густо наповнений кольоровим блиском, перетворювався на немислимо захоплююче видиво.
Поки ми тішилися дарунком з неба, вуйко Янко старанно обходив все подвір’я, заглядаючи в його кути і закутки. Визираючи, чи не забув запритати рескаль (лопату), сокиру чи клевець, та будь-що. До стодоли заносилося все, що мож було занести.
Бо в ніч на Андрея, за будь-якої погоди, як би не морозило, хурделило чи куріло, молодь виходила на збитки. Притягальну силу мали подвір’я на яких жили ті, хто когось з хлопців образив, де жили молоді дівчата, або хлопці на ім’я Андрії. Але то теоретично. Практично, западло старалися втнути будь-кому. І викладалися заради цього не на жарт.
Зранку багато людей шукало причини піти до магазину або до родини. Так тільки говорилося. Насправді, дорослим кортіло побачити чий віз висадили на дах зупинки. З викинутим вперед дишлом, старанно заметений за ніч снігом, він нагадував танки на постаментах, які стояли на в’їзді міст та містечок.
В цій акції таїлася глибинна суть – власник возу мусів помізкувати, кого образив, і йшов перепрошувати. Тоді перепрошений збирав колєґ і за файний могорич віз повертався на подвір’я.
Анлреям і дівкам могли переховати забутий рескаль, сокиру, або винести і встромити в сніг десь на березі ріки. Чужого ніхто не чіпав. Стояв, поки не знаходив власник або хтось приносив власникові, знаючи, що то його. Часто приносили ті, хто забирав. Іноді ґаздарі довідувалися про збитки, коли їх повертали ті, хто їх робив. Звісно, вони не признавалися, брехали, що знайшли випадково, але, хто міг знати, чия сокира, де лежить коло ріки?
Та ніч збитошникам гладко не миналася. Бо тільки в описуванні все просто – прийшли, кинули собаці, щоби не гавкала, натертого салом чи ковбасою хліба, забрали щось з подвір’я, винесли, сховали і пішли спати.
Жодна розвідка світу не могла довідатися, в яких саме хатах дівчата зберуться ворожити. Справа в тому, що та, до якої хлопці найперше зайшли на подвір’я, мала надію, що цього року вийде заміж. Оманливо, якщо чесно. Бо першою була та, яка жила найближче від хати, де збиралися хлопці. Але дівки тішилися.
Ще більше тішилися, якщо вдавалося закидати хлопців снігом. Правда більше закидали їх, акція закінчувалася реготом і пискотом, але така бойова сутичка віщувала довгі вечорниці. Бо не всіх дівчата хотіли закидати. Не для кожного випікалася Калита – кругла плетенка з купою смислових навантажень. Нею пригощали, натякаючи “чоловіче, роби щось”, щоби познущатися, підвішували на нитці до сволка і, хлопець, сховавши руки на зад, мусів шматок відкусити під пискіт дівчат. Або кожна відщипувала по шматочку калити і складали в рядок. Потім кликали пса і, котрої шматок з’їдав першим, та цього року виходила заміж. Прабабця розповідала, що за її молодості для псів випікали окремо.
Але найщасливішою людиною в ті дні вважався нанашко Шеремета – цілий день дрОва. Ніби в ньому поєднувалося щастя того, хто відкусив калити і радість дівки, до якої збитошники прийшли першими. Щоби не отримувати безкінечних люлєй від своєї Шереметихи, приходив в гості до нас. Точніше – ховався. Він пах морозом, перегаром і копченою ковбасою, яку купували в магазині перед причастієм – так називали п’янку.
Нанашко виглядав змученим, тому можна описати трохи готично: з гримасою загадкової посмішки досягав з кишені куртки ворок з горошком – так називалися дрібні цукерки або загорнутий в папір з жирними плямами шматок ковбаси. Іноді вона була порізаною на кУлка, ящо цілим шматком, то під нашими уважними поглядами тут же лупав на двоє. До ковбаси у нас з братом було сакральне відношення з котячою не вгамовністю. Скільки би нас не годували, але ковбаси хотілося завжди. Ми її тут же з’їдали. Часто бабця навіть не встигала вкраяти хліба. А навіщо – ми ж хотіли ковбаси?
Шеремета з реготом починав розповідати, кому які зробили збитки, а ми бігли на вулицю, на його городи, де діти облаштовували на всю зиму совганку. Йому, напевно, подобався дитячий галас, бо сусіди теж мали городи на горбах, але збігалися лише до нього. Коли темніло і на нашому ґанку засвічувалося світло, то означало, що зараз нас заберуть додому. Ми просто так не здавалися! Старалися насовгатися, нападатися, накричатися, накидатися снігом.
В хаті з нас зривали мокрий одяг, коло нагрітою грубки, яка пашіла затишним теплом, старанно розтирали і витирали і, коли ми вже пили гарбату зі свербивусу, бабця переодягалася сама, бо забрати нас з совганки було немислимо складно – ми втікали і їй доводилося брати нас хитрістю, обіцяючи, що в кишені є цуцьо, або, пригадуючи юність, не просто кидатися за нами, але тре було ще й випередити. Траплялося, що вона не втримувалася на ногах, але то таке. А взагалі-то, спіймати на совганці двох вертлявих малюків і притягнути до хати – то вже подвиг. Я серйозно.
У темному вікні вкутувався в сніги, готуючись до сну, сад, а за ним через город, куняв заколисаний зірками ліс. Погавкував на місяць нагодований тепленьким Бровко. Налякані морозом миші вперто і голосно пробивали в стіні шлях до хати. Голосно сопіла у сні прабабця. В куті вікна мерехтіли зірки. Усвідомлення, що на вулиці зараз зимно, а мені в нагрітій хаті під периною тепло і затишно все більше і більше розслаблювали під бабцину казку, яку вона шептала мені на вухо, щоби нікого не розбудити.
