Олег Ущенко, м. Станіславів
Ми збирали його далеко попід лісом. На порожніх городах голосно гудів вітер. Місцями навіть свистів. Під найбільшими грудками ріллі лежало трохи снігу. Ніби хтось попідсипав по жменьці на пробу. Зосереджені коти, мружачись від вітру, чатувати біля зв’язаних по чотири сніпків кукурудзиння, в якому рятувалася від перших заморозків їх здобич.
Дорослі з рипучими канками – металеві банки з ручками, які в основному використовувалися для транспортування молока, – пересувалися гомінким різнокольоровим гуртум. Діти розсипалися у пошуках чогось цікавого. То міг бути шматок металу, гільза, олов’яна кругла кулька (привіт ще з Першої світової), або навіть картоплина, яку недогледіли, коли вибирали.
Якщо вдавалося побачити живу мишку, то до нірки, куди вона шмигнула, збігалися всі діти, надіючись, що знову визирне. Через галас летіли подалі одинокі круки, які самітньо обсервували ріллю, шукаючи поживу. Миша під землею затамувала подих і прислухалася, коли затихне. Дорослі нагадували чому ми тут і куди йдемо.
Безлисті, схожі на каркаси модернових конструкцій, кущі блищали великими темно-синіми плодами, місцями припорошеними памороззю, які свідчили, що до цього терену, ще не торкалися ні пальці людей, ні носи звірів. Бо на сивуватій паморозі кожен дотик лишав сліди.
Збирали біля лісової дороги під шелестіння листя і його стійкий запах, який з’являвся разом з поривами грайливого і ще не дуже холодного вітру. Якщо там визбирали інші, то перебазовувалися у глибину яру (у тому віці він здавався страшенно глибоченним), який відгороджував найдальші городи від лісу. На схилах росло багато тернових кущів. Діти тішилися, що підходимо ближче до лісу, бо надіялися побачити білочку. Натомість, іноді з-під ніг вискакували налякані зайці і кумедно, хоча швидко, мчали крутим схилом вгору.
Назбиравши повні канки терену, дорослі йшли в ліс збирати в’язанку дрібного сухого гілля. Його використовували на розпалок. Ми долучалися до процесу, бо під виглядом пошуку гілля можна було набігатися і накричатися між деревами. Спонтанно бавилися вОйни з найрізноманітнішими видами зброї, які робилося з гілок. Менші йшли на пістолети, а з більших робили автомати, які іноді стріляли навіть ракетами – правда, останнє ще треба було аргументовано довести, бо ніхто не хотів погоджуватися, що його фузія гірша. Через це іноді сходилися у рукопашну, аж прибігали розборонювати дорослі.
Назбиравши в’язанки тонкого сухостою, дорослі тут же не них сідали і, смакуючи терпким тереном, бесідували, відпочиваючи. Що пора повертатися додому, нагадувала ніч, яка перед наступом вечора, відправляла у розвідку сутінки. Втомлені, з подряпаними руками, ми довгим ланцюжком поверталися до дому. Кінці ріща у в’язанках голосно шкребло по землі, навіть залишало після себе борозни, по яких ми старалися ступати. Іноді ставали на кінці найтонших прутиків, дорослі це відчували і обіцяли вдома розібратися.
Але на подвір’ї на них навалювалися галярмові турботи, а ми бігли до хати. Бабці, під докори, де ми так довго блудили, клали на стіл випечені і протушковані зі сметанкою терті пляцки – картопляники. Ми поспішали добратися до дна, до тих запечених, з хрумкою скоринкою. До пляцків бабці наливали підсметання. Поки дорослі задили до хати, то ми вже лежали – щоби сало зав’язалося – наїджені і хвалилися писклявими голосами, як багато ми зібрали терену..
