Людмила Лінник-Савка, м.Івано-Франківськ
«Ааааая, – неквапом ведуть свою розмірену мову дід, розтягуючи оте кожне «а», – роззяві зааавше віпааадок бувааає». А роззява – себто котресь із нас, онуків – дмухає на потовчене коліно чи обдертого ліктя, та від дідового «аааая», вже стає якось ніби й смішно, ніби й не болить більше…
Сидят дід, легонько слинят мацьонький прямокутничок, вдертий з парафіяльної газети, згортают тугоньку бокату самокрутку, розкуруют і пахкают навколо себе їдким сивим димом. Ото же й тютюн був у діда! Вже від самого запаху й диму ставало гірко в писку, але за троха вже сі привикало, та й нічо.
Дід були не від господарки. Їх було не втримати вдома, коло стайні чи городу. Вони ходили, звісно, в поле й до сіна, але дід були від ліса… В лісі дід були вдома. З бензопилов за плечима, знайомі з кождим деревом і яром, з кождим шурхотом і птахом. Взимі чи вліті дідови в лісі було файно.
Діда не чіпав ні комар, ні овід. Навіть у далекім Сибіру обридливий гнус тілько вивсі навколо дідової, тоді ще пишночубої й чорної чуприни, а не чіпав. Дідо не зáбили за своє житє ні щура, ні гадини.
Був у них сінокіс у лісі. Всі сі бояли – бо там тотих гадів було до лиха. Баба цілий чєс падкали, шо з сіном колись привезут гадину на обору. А дід казали, шо ніколи змія людину перша не вчепит. Йшли собі ворушити сіно, легонько гралєма підоймали прілі оберемки свіжоскошеної трави. Майже під каждим дрімала скручена у кільце гадюка чи мідянка, вужик чи ящірка. Дід полегкі гралєма або й руками рухали повзня і той, здолу вгору глянувши на діда, ліз собі деінде грітисі… Так ніколи за роки гадини на оборі й не було.
Як заходив Великий Піст, дід на сорок день перетворувалиси майже на мóнаха – лишєли свою торбу з тютюном і надертими кавалками газети десь у закутку, не брали до писка ні грама самогонки, майже не голили бороди і майже не лихословили. І так аж до Великодної неділі, доки баба з церкви не принесут свіченого, аби сі розговіти. І тоди вже дід знов зачинали пахтіти своїм тютюном, як все. Мнєса дідо й так не їли – вегетаріанствували гейби. Вони любили бульбу з цибульов, хліб з сіллю, вогирки, гриби, яйці, вареники, фасолю – а кубаси і мнєса їм могло й роками не бути.
Як надумают було баба зарубати півня або курку, а чи, Боже збав, закличут хлопа забити пацє або зарізати яке тилє перед Великоднем – отоди сі зачинало! «Шо, курво стара, вже сі тобі мнєса захтіло?! – яйкали дід на цілий куток, – Вже?! Не годна-с без кубаси і гижок?!». «Ади, дідьку старий, певно ти тої свіжини їсти не будеш?! – й собі заводилисі баба, – Певно тобі кубаси на свєта не треба?!»
Тоди дід тікали з обори світ за очі, аби не чути жалібного кувікання й не видіти того смертовбивства. Вертали аж пізної ночі, добряче зачімружені, коли сліди бабиного злочину вже були заметені, вуйко-різник сидів за столом перед півлітров, а на пательні шкварчала запахуща свіжина. На тім сі дівове вегетаріанство кінчєло, і вони, пахкаючи одвічним дзигаром і кленучи й далі кровожерну бабу, кігнули руку за кілішком і зачерпували лижков з пательні припечений кавалок свіжини, з якої капало на солений чорний хліб з цибулев розтоплене сало…
