Людмила Лінник, багатодітня мама зі Станіславова.
Єдина подія в році, коли в хаті у моїх баби й діда обов’язково збиралися усі діти та онуки (правнуків тоді ще не було) – то Святий Вечір. Довгий стіл часом тягся з однієї хати (кімнати, тобто) в іншу і найцікавіше було сидіти в дверях і передавати через голови тарелі з новими і новими наїдками.
Баба ще знапередодні зачинали рихтуватисі. Вони лагодили не лише традиційні дванайціть пісних страв на Вечерю, але й цілу купу всякого смаковиння на три дні Різдва. Ну, Різдво – то вже окрема історія. А нині – Святвечір.
Деколи мені так щістило, жи мама з татом спроваджували мене до баби ще числа так третого або четвертого. Отоди я вже ґаздувала собі з бабов, як хтіла. Найбільше мені запамніталося чогось, як баба пекли пампухи. То робилосі вже в остатний момент, коли вже всі мали от-от посходитисі і посідати до вечері, аби були свіжі і теплі. Тісто баба лагодили наперід – воно ж мало ше вкиснути. «Тісто має бути живе, – казали вони, – так, аби ходило помежи пальці. Видиш?» – і показували мені, як на долоні дрижит таке мніконьке, троха рідкувате з бульками дріжджове тісто. Баба напихали у пампухи повидла, маку, вишень. Але найліпші пампухи були з халвою. Баба все додають халви до куті. Але, як чєсом мали більше – то не шкодували зробити ринку пампухів. Отакий мацьонький кавальчик халви загортався в тісто та й сі пік в оливі. Але вже то було добре, особливо, як вхопити відразу з ринки, ше горєче!!! Знаєте, теперка є таке модне тістечко – шоколадний фондан. То такий кексик, шо як відкусиш – всередині рідка горєча чукуляда. То от, шо я вам скажу: най сі сховає! До бабиного пампуха з халвою йому далеко, як до Києва рачки.
Я, певно, не згадаю усі дванайціть страв, які робили мої баба на Святий Вечір, бо остатньо готувала їх з нев дуже давно. Але, хоць спробую…
Само-собов – кутя. Пшеницю баба товкли самі у спіціяльні такі деревляні товкачці (не памнітаю, як сі називала). Тоту товкачку треба було йти жичити до сусідки Ольдзуньки. І вона, хоч і бурчала – такой все давала. Потому ми з бабов йшли на Гірку за город тоту пшеницю дмухати. Баба підкидали товчене зерно в решеті і, якшо вітру не було, то тре було добре дмухати, аби витріпати полову. Потому товклисі горіхи – в баби був такий мацьонький молоточок для теї справи. Дістати його в свої руки було великим щістєм! Ше баба парили в макітрі, а тоди терли мак – то було таке ворожіння, шо вже не довірялосі нікому. До куті ше давали родзинок, меду, чукуляди. В мої баби кутя була рідкувата, з юшков. Оту юшку я найбільше любила сьорбати.
Ше був узвар. Великий банєк з сушеними яблуками, сливками і грушками-гниличками, яких баба нарихтовували ше вліті. Нічого, крім узвару, на Святий вечір пити не можна було – бо потому вліті, в полі, як будеш робити – то все будеш хтів пити.
Гриби. Я не знаю, як тоту страву назвати ше, бо мої баба казали просто – гриби. То були сушені гриби, довго мочені і потому варені. До них сі жарила цибулє і тото всьо заправлєлоси паленов муков і сметанов. Виходило шось таке, гіби підлива. Фе, скажу я вам! (вібачєйте, бабо!) Втім – то був улюблений наїдок мого діда. Дідо ставили миску з грибами перед собов, а ше миску з фасолев – великі білі фасолі, зварені і потому тушені з цибулев і морквов – і ше засипану капусту, з пшоном. Всі єнчі бабині набутки їх цікавили мало. Дідови могло бути доста й цих трох.
Вареники!!! Йой, вареники – з квшенов капустов, бульбов, вишнями, маком! Баба рахували вареники бамбетлями. Треба було зробити щонайменше два бамбетлі, або й усі три! А той бамбетель, так на мінуточку, був два метри довгим і десь із шістдесят-сімдесят сантиметрів широкий!
Кисіль мої баба варили обов’язково з вишень. Наливали у глибоченькі мисочки, накидали туди вишень і так воно стигло собі в «холодні хаті» разом з гишками (була в баби один час така кімната, яка взимі була холодна, бо не було ше тоди в ній п’єца), аж поки не ставало таке, як холодець чи ґаларетка. Але то вже ми любили тоті кисілі!
Пісні голубці баба робили частіше з гречков, бо рисові з мнясом вже чекали на Різдво.
Певна річ – воселедец, або сільодка. Грубі, масні риби, з хребтами і шкіров, маринувалисі в цибулі і моркві. То вам не якесь там нинішнє водаве філе. Там такой було за шо вкусити.
Ше якась там парена-печена риба – не памнітаю.
Пісний борщ або грибна юшка ше певно були, але я чогось не пригадую такого…
Ніяких дідухів у моїх баби з дідом не клали. Клали сіно. Колись, коли в них була топтана глиною підлога, то тим сіном її встеляли всюю. Теперка баба вносили урочисто оберемок сіна до хати і клали під стіл, а зовсім малу жменю – під скатертину. І отуто сі зачинало те, заради чого я хтіла їхати до баби на Святвечір! Усі ми – малі онуки – мали почесну і відповідальну місію залізти під стіл і пококати. Ну, треба було кудкудакати, ґелґотати, мукати, бекати-мекати, рохкати, мнявкати-гавкати, словом – вересканити чимдуж усіма звірячими голосами. Баба казали, шо від того залеже, наскілько кури будут нестисі, пацєта і тилєта плодитисі і так далі. Кокали ми наввипередки і з таким запалом, шо чєсом баба вже мали того задуже, і наганєли нас з-під столу, бо казали, шо стілько худоби і птиці вони не обійдут.
Нарешті потроха сі сходили. Сини з невістками, доньки з зятями. Ми – дітиска, вже давно всі як їдно були в баби! Ніхто нікого не чекав і не запрошував на певну годину – всі знали, шо мают прийти, ше заки зачне сіріти. Розсідалисі, хто де впав. Дідо світили свічку, і всі сі молили, кождий тихо, про себе. Далі дідо хрестили тричі лижков кутю і начирали собі в миску. А після него – всі решта. Ніколи в мої баби просто з їдної макітри лижками кутю не тєгалосі – каждий мав узєти собі в миску.
Дорослі вечерали довго і помалу. Нам, дітям, так довго всидіти за столом було годі. Тож, налупавшись вареників, кисілю і куті, ми хапали в жмені хто скілько міг пампухів і тікали надвір. Сніжки і баба не ліпилисі – бо під ногами рипіло і сніг не бравси, та мороз нас не пік. Наганявшись так, шо аж пара йшла, ми не хтіли вертати до хати і тікали до студоли. До Святого Вечора бабині корови вже встигали над’їсти троха сіна і кучугура вже була не до самої стелі, а десь так на дві третини. Ми залазєли по драбині на під (тобто стрих чи горище) над стайнев, а звідтам, з поду, з розгону гепали з вересками в тото сіно. Потому влаштовували на нім бої гладіаторів – боролися, закопували одне одного в сіно, а потім вікігали відтам за ноги, з розгону гепали одне об одного, хто встоїть, а хто впаде і ще цілу купу всього. І насамкінець – з’їжджєли з тої кучугури, мов з гірки, розсуваючи її немилосердно. Наші благодатні верески було чути на цілий куток. Чєсом дідо вже не годні були того стерпіти і прилітали до студоли, пояйкати на нас і нагнати, бо ми йому усьо сіно перетолочимо. Баба нас все захищали: «Най діти сі тішут, раз на рік таке сьвєто! Ніц сі не стане з твоїм сіном!» – воркали до діда баба, і вони собі потихо йшли знову до хати – довечерювати.
Пізнього вечора могли завітати колідники – велика ватага дідів і бабів, які колідували «на церкву». Стара церква в моїм селі згоріла в войну, а нову посьвітили тілько в середини 90-х. До того ходили на єнчі села, аж поки не вирішили такой будувати церкву і поставили таку собі тимчасову шоху – майже студолу, лишень шо з хрестом нагорі, з дощок і плитів, накриту шіфером. Отож, колідувати на церкву було важне і знамените. У грубий зошит писалосі, хто скілько дав коліди і найбільші суми потому оголошувалисі на святковій Службі Божі на саміське Різдво!
Сего року мої баба не готуватимуть Вечері. Слабі. І вже давно в них в хаті та надворі не стоїть такий ґвалт і вереск. Ми виросли. Наші діти зовсім інші. У них свої розваги і будуть свої спогади… Та чомусь, я собі думаю, що якби запхати їх отако під стіл на сіно кокати, а потім вигнати в сніг, а зі снігу – на сіно, вони були б раді…
Христос ся рождає!
