Христя

Звати дівку Христя. Вчилися разом в одному класі, за одною партою сиділи. А тепер приїздить сюди, тільки щоб матір стареньку провідати. Вона, звісно, молодець – працьовита, дитинку сама виховує, діток в школі математиці навчає. А у мене сидить щось там в середині і гризе – заздрісно мені. Сусідка баба Галя каже: «Ясько, чи ти здуріла, хіба є там чому завидувати, га?» Знаю, що не має, і навіть до церкви ходила, щоби батюшка поміг від почуття того збавитись, та марно – сидить воно в мені і спокою не дає.

Вчора бачу – пливе – в нових чобітках. І винайшла ж – я ніколи таких не бачила, пасує їй, і мені закортіло. Позичила в баби Галі грошей та й почемчикувала на базар. Обходила, обдивилась, а таких не знайшла. Що робити? Мусіла купувати гинакші, теж непогані. З вишеньками на халявках. А ті вишеньки мабуть самими камнями Саврозького вкриті. Баба Галя, коли побачила, аж у долоні сплеснула – матінка, які тіко гарні!!! А мені такі як у Христі кортить, і обновка не радує…

Знаєте, певне треба на ретроградову терапію записатися. В телевізорі казали, що гименно таким можна вигнати з тіла того звіра, що з середини гризе… Васька мій смієцця, каже, шо там по-балабешці лупити будуть, а я їм вірю. А до Христі в мене ото ще зі школи. Миколу їй пробачити не можу…

Був у класі нашому хлопець такий – чуб кучерявий, очі сині, а руки – два могутні крила. Як проходив повз мене – дрібні мурашки по спині пробігали. Я йому списувати давала, пиріжками з повидлом годувала, а він на Христю око поклав. А вона, ще те стервисько, хвостом перед ним виляла, а .. не давала. Казала, мовляв, як заміж візьмеш після школи – тільки тоді. І Микола слухняно чекав закінчення школи, а потім сталося лихо – загинула його мати. Микола змарнів і став пити. Я вже і так і сяк до нього підступалася, а він одне торочить: «Ти, Ясько, файна дівка, та мені за Христю нікого милішого не має…» А Христя сказала, поки питиме – хай і на очі не показуєцця. Так і пропав би бідаха. Напився, прив’язався до каменюки та й шубовснувся в бистру…

Добре, що дядько Федір побачив, бо якраз від коханки вертався, він і врятував красеня нашого.

Ой, багато кому Христя життя поламала, певне через те її бог наказує. Пари не дає. Дядько Федір, рятівник наш, зі своєю Люською розлучився, бо тоді все і випливло, всі його походеньки, а Микола переїхав у місто, та й сама Христя поїхала вчитися, та й живе бозна де тепер. Таке от, – ні собі, ні людям.

Добре, що Васька нікуди не поїхав, бо я й дотепер би в дівках бігала…

Тепер, коли Христя приїздить – всміхається, а очі все одно ховає, знає свій грішок.

Вчора покликала мене, та й про Миколу запитала, чи не знаю, що з ним та як.

– Що, – кажу, – спохопилася, та запізно? Ні , не чути про нашого Миколу. В нього ж тут нікого не лишилося.

А вона очиська свої опустила, та й пішла собі. Мабуть пече, що юнакові долю поламала. Мабуть, залишилось ще щось у середині та гризе.