Із циклу “Закарпатські образки”

Світлана Бреславська, м.Станіславів
Олька вилетіла з хижі на веранду, як підстрілена. Позаду неї гримнули двері, аж вікна задзвеніли.
– Що ся стало?! – вибігла Марія Іванівна з літньої кухні. За нею вийшла невістка.
– Що ся стало?! Що ся стало, мамко?! – віддихувалась Олька. – Побив ня! Побив!
Паралізований свекор, що сидів на стільці під виноградом, хотів щось сказати, та тільки безсило махнув рукою.
– Я го зараз роздЕру! – виліз із машини Петро – Ольчин чоловік. Щось там всередині чи то ремонтував, чи протирав, а зараз вирішив утрутитися в братсько-сестринські стосунки.
Олька продовжувала верещати. Свекруха з невісткою стояли серед подвірʼя, як вкопані, широко розкривши очі і роти. В літній кухні підгорали млинці, але невістці було не до них.
– Айно! – закричав Сашко не своїм голосом, просунувши голову у відчинені двері. – Най лиш уповість, що ми сказала!
– Уповіла, і повторю! – кричала Олька ледь не на всю вулицю. – Курву привів! Курву!
Невістці аж ложка з рук випала.
– Олько! Ти ж мене перший раз бачиш! – сказала твердо, але досить голосно, так аби почули і свекри, і цікаві сусідки, що повитикали з усіх боків голови.
Олька була червона і спітніла, як томатна паста на сковорідці. Вона мусіла залишити останнє слово за собою. Заклавши руки в боки, чи то сказала, чи просичала невістці в лице:
– А ти, полячко, ти ми хижу присіла! Мою хижу! Я ти супокуйно жити нЕ дам!
Тоді сіла в машину і вони поїхали.
На подвірʼї стояв запах згорілих млинців, чи образи – несподіваної і незаслуженої…