Світлана Бреславська
Чистили кусаками пруття. Відкидали зелену шкірку з вербових прутиків, біле осердя, чи пак, самі прутики, складали рівненькими снопиками. На дворі було тепло, тож сиділи колом на подвірʼї, кожна підперезана великим сірим фартухом – аби не вимастити сукню. Помагали одна одній: раз чистили у Марії, а відтак мали йти до Анці.
– Ой, жони, ви би знали… Василь Сабов хотів ся женити на Віточці. Більше года з нею ходив. А отець му каже: «Не женися, бо то ти – сестра». Розумієте?!
– Ба котра ж це Віточка? Мадярка? – підняла голову тітка Василина.
– Айно, Мадярка. – продовжувала Марія. – То я собі думаю, ба коли ото старий Сабов туди ходив?
– Коли ходив, то вже інше питання. Він собі добре знає. – підтримала бесіду тітка Палагна. – А ще ліпше колись старі жони знали, особливо ті, котрих до породіллі кликали. Ті вже точно знали котра дитина від кого.
– А відки знали? – стрепенулася молоденька жвава Анця. Кілька років заміжня, а така вже ґаздиня шіковна.
– Як то відки?! Як дитина ся родит, то в перші години ясно видно в кого вона на лице. То вже потому лице ся міняє. – продовжувала тітка Палагна. Анця і вірила, і не вірила.
– Ей, жони, то – не біда. – втрутилася в розмову Калина. – Коби дитина здорова, а на кого подібна, то вже не важливо. От гірше, коли челядника родина примусить женитися не на тій, котру він хоче. Ото – біда! Тоді чоловік і нидіє, і сохне, і паленкою заливається. – Калина щосили смикала пруття, аж кора в усі боки розліталася. – Мого стрия так бабка заставила ся женити на багацькій, лишити бідну дівку. І що? Кожен вечір він пʼяний домів іде, ще й співає:
Не сам я ся оженив – баби ня женили.
Коби моїй молодици дзвони задзвонили.
Так все життя і промучився. Нема життя без любови! Нема…
Жони зітхнули, то одна, то друга. Кожна згадала про щось своє. Замовкли.
Щоб якось підняти настрій, Марія пішла в літню кухню колотити каву.
