Святослав Левицький, письменник, журналіст, працює в часописі “Наше життя – Our life” (США)
В Марічки оченята так запухли від плачу, що світу білого не бачили, а мама дала шкробачку в руки й заставила бульбу оббирати. Сьогодні неділя, то поки до церкви підуть, треба вареників на обід наварити.
– Вже перестань хлипати, а нарозумся, ось тато казав, що ще до ксьондза заверне по Службі Божій, то ще можеш дістати, як поверне домів і ввидить твої плачі. Не пара він тобі, то ніц з тих ваших здибанок доброго би не вийшло. Він – хлоп, то до кожної спідниці липне, а тобі треба бути газдою. Ти невчена, то не до пари йому, лиш хіба що для забави. А такі забави, ой як не зле виходять, на біду велику. От тоді би сльози мала чого лити, а не тепер.
Марічці від цієї маминої бесіди аж з носа потекло. Вчора так було добре… Ксьондзів Ромко так вмів міцно обіймати, так вмів довго до безтями цілувати, а руками ласкаво водити по дівочому тілу, аж якась дивна втомлива байдужість до всього крім нетерпеливого очікування вершини тих ласк, огорнула її теплою пеленою. Вже готова була віддатися йому, щоб загасити той пекельний вир – вогонь кохання, що розривав груди, та ніби здалеку почула крик матері, що невідомо як опинилися поруч з ними у піддаші, де молодята знайшли собі тимчасовий притулок. Ромко швиденько втік, спритно перестрибнувши паркан, а Марійку мама кулаками загнала до хати. В хаті тато зняв паска й, тримаючи лівою рукою гачі, що не злетіли, додав і своєї “науки”. Не так боліло тіло як сором пік, бо батько не дуже прикладався, жаліючи свою наймолодшу, бо якби добре приклався, то не доведи, Господи, й калікою міг би зробити , ковалева рука, що до молота привикла, важка, ох і важка. Це вперше батько пройшовся по її задничині паском.
На якусь хвилину зайшли до світлиці старший син коваля і його перший помічник з дружиною, що тримали на руках дворічну дитину. Петро не міг стримати веселої посмішки, глянувши на сестрині сльози, за що дістав штурхана від своєї Магди під ребро. Невістка всім серцем співчувала Марійці. Петро тз Магдою спершу повертали до Магдиної старині й з ними вже йшли до церкви.
– Ще цієї осені, – розпочала розмову мама, як тільки Петро зі своїми вийшов з хати, – повернеться з армії Юрко Курмеїв. Ото для тебе пара буде, а татови поміч в кузни.
– А як не приїде, а як мене не схоче, як навіть прийде?
– Та як таку чічку не захотіли за шлюбну мати?.. Або чим поганий Луць дорощуків? Молодий, майже ровесник твій, одинак у старого неня…
– Ви, мамо, напевно нині з печи впали, – кинула заплаканим око Марічка, – таже той Лукин ще до школи ходить, але не це біда, а то, що все село знає, що він вже два тижні дома не спить, а Парасочку в її постели щоночі заколисує, а ви гейби оглухли нівроку.
– Гріх, доню, до мами писок втворєти єк панські ворота… Але Парасочка вже старша, то не суперниця тобі; бо любаська, то ще не шлюбна жінка. Давай сюди бульбу й іти тісто місити, за півгодини мусимо вправитися з варениками.
Після церкви коваль Никифорук не повернув до ксьондза. Як грозився. А до буфету, побачивши. Як туди щойно забіг Ромко. На порозі буфету зустрівся зі старим Гнатом Дорощуком . похмуро привітався:
– Ци дужі?
– Гаразд. Єк ви? Щось то ніби трохи злосний, хло?
– Та так. То нічого. Ходімо по якусь пугачику пива вцідимо.
– Й горілочка піде з нагоди неділеньки свєтої, а то чого б сюди йшов? Ондечки й Петрунів старий на одній нозі криває, то компанія буде, що ого-го!
– У буфеті коваль довго не міг вступити в розмову з Ромком, бо той, розкривши рота і час від часу хапаючись за живіт від сміху, слухав Гнатові небилиці про Австрію, її цісаря, і його військову службу.
– А ще скажіть, нанашку, як вас до під старшинської школи підписали.
– Та то вже м розказав, але хіба для тих, що не чули… То було так. Якось вишикувалося нас цілий цуг новобранців, бо приїхав комендант регімнету, вийшов наш сотенний, якийсь чех, щоправда він не признався до своєї нації, та як гавкне. Ми виструнчилися, а комендант каже, що хоче повідомити на добру звістку, бо цісар нам призначив доброго нового головнокомандувача, який називається ерцгерцогом Франц- Фрердинанд фон Савойя. “А тепер, – каже той полковник, – хто повторить те, що я сказав, то дістане на папушу тютюну”. Всі мовчать, а я собі думаю, та за папушу тютюну, то можна й не такуе повторити, то вийшов і на все горло заверещав: “Насмілюся доповісти, що в матери- наша – война!” Полковник сказав: “Гут! З цього правіше зольдата добрий капраль буде” – закінчив свою розповідь Гнат і знову встворив свої довгі сиві вуса у кухоли з пивом.
Нарешті трапилася нагода, і коваль викликав Ромка надвір. Тут відкрито сказав: “Паничу, я вас пошу, лишіть мою доньку в спокою. Чи я маю з тим до вашого тата тепер зайти?”
– Прошу вибачте , пане Никифорук. Я розумію вас. Я не якась там свиня. Я розумію. Бутьте спокійні, то тимчасові дурощі в голову вдарити. Більше того не буде.
Коваль ішов додому недовольний. Десь там, в глибині душі жевріла надія, що ксьондзів син щиро закохався в його Марічку, його красну чічку-донечку, то перспектива поріднитися з найбільш поважним у селі соловіком, крім дяка, була досить заманливою. А так все стало на свої місця. Та й слава Богу!
А з буфету чути нова розповідь старого Гната, прикрашена співом:
“А наш цісар у Відни сидит,
І до войни він си готовит,
А як цісар не зможе,
Цісарева нам поможе”,
сам цісар любив, як ту пісню співали, навіть як ми трохи тоту пісню ніби поправили:
– А наш цісар у Відни спит, він ніц не робит, тільки пердит…- А як цісар не зможе – підхопили з реготом всі, хто був у буфеті, – цісарева йму поможе
Уривок з роману «Карби на серці» видав. «Нова Зоря» Івано-Франківськ 2003
