Філіп Моріс Германсдерфер, земляк з Бостона(США)
Вже з квітня слово wakacje, можна було почути у розмовах дорослих. Мама – з татом, тато – з Бобом, Бобо – з мамою і так раз за разом.
Щоліта ми виїжджали у Кропивник. Яким чином тато віднайшов нашу Хутір-Рів’єру, мені не під силу вже дізнатись, але чи тато щось не потрафив би зробити, чи залатвити, якщо ЙОГО дітям треба оздоровлюватися. А мама сказала, що дітям треба оздоровлюватися бажано б на чорному морі. Бо той їздив, тамтой – також, а ми – не гірші. Може й не гірші, але у нас вдома – не переливалось.
Наприклад, вдома їли свинину, кріликів, раків (ба!!! Які тато сам виробляв сальцесони, шинки та ковбаси, білі, крашанки, кровянки!!!). Мама хоч і бурчала, що то не є жидівська їжа вперто кашерувала і свинину і кроляче м’ясо, зь усіх сил втираючи сіль у мясо, і вимочуючи у солений воді, ніби це хоч трохи зніме гріховність від трефного і нас наблизить до порядних жидів, хоча лєктури про кошер я вислуховував саме від моєі атеістичноі мами і саме в ті моменти, коли вона найбільш грішила, замочуючи в солений воді wieprzową wątróbkę…. Бо у різника Івана в склепі продавали тільки свинячy печінку, а dzieci czymś trzeba karmić ….
Ані слова про гімно-СРСР, як краіну. Ані слова про те, що голова міста не їсть свинячу печінку, бо Іван в склепі нічого іншого не мав… Бо має щось ліпшого на столі… Для людей Іван не мав… Для апаратчиків – мав… Знала, мама, знала, але мовчала…
Натомість і сама і тато вдягалися по першій клясі і нас так вдягали…. Мама казала, що люди не бачать, що в животі в тебе пусто, а що комірець засраний видно відразу… А комірець засраний може бути тільки у засранця (тато добавляв смішне слово “і шлепера”). Я це слово знав і відразу уявляв собі руських єврєєв, усіх разом і зокрема, тобто той сегмент мешканців нового повоєнного Борислава. Вони кучкувались у скверах, польською, як нормальні люди, не говорили, а говорили на Їддиш витягуючи голосні і емоційно реагували на всіх і на все. От тато собі тих руських єврєєв разом і зокрема окреслив як шлеперів.
Підчас дефінітивних дискуссій, які переважно чинилися підчас недільного обіду (sanctum sanctorium – нашого дому), тато неодмінно повторював, що він “іх” добре знає.
Іх, це тих меншовиків, та есерів, які втекли від більшовиків по революції. Тато завжди адресував свої дефініції на одну як я розумію ніколи не існуючу номінальну особу, яку звали Фонька-а-Ґанеф.
Одного разу я збудився в ночі і почув тиху розмову батьків:
Мама: Misiuniu, Lida Dmytruk, jedzie z dziećmi nsd morze. Nas tez zaprasza.
Poco będziemy męczyć dzieci na wsi? Co oni tam zobaczą? Będziemy trzymali w wiejskiej chałupie? Misiu, nie bądź dzieckiem, nie bądź uparty, przecież one są naszemi dziećmi,
Tata: Reginciu, naprawdę nie widziałaś tego miejsca. Powietrze takie w górach ze w żadnym Krymie nienznajdziesz. Musisz zobaczyć. A pozatym to nie jest zupełnie wiejska chata…, to naprawdę …. Mmmm… To taki mały folwark!
Чи аргумент з фольварком маму переконав, вона позіхнула в узгоди і запала тиша….
Чи тато з його комунікативним талантом потрафив би домовитись навіть і з дідьком (сусідом з другого поверху, що жив над нами? То чи не переконає власну і кохану жінку?.
Хлопи тата любили, бо і сам він був з ними таким самим простим хлопом як і вони самі. Знався на інжінерії, знався і на господарці. Грав на скрипці, цитува Цицерона, але і рискаля не цурався також. Такий вже він був наш тато. Веселий, трохи авантюрний, нажаль нами дітьми недоцілований, недообійнятий, недообігрітий…
Два місяці шкільних канікул нам дітям влаштовували мама і тато. Місяць з нами був тато, місяць мама. Традиційно до нас приєднувалися моі кузинки з Дрогобича – Льоля і Маруся.
Маруся була найстарша то дійшовши вже до віку 15 літ, коли по першим році нафтового технікуму, де вона навчалася, вона розпочинала практику і часу на нас смаркатих вона не мала. Але час від часу у суботу-неділю стрий Бобо примушував іі їхати з ним до брата на село не зважаючи на те що їй з нами не було вже цікаво… Молода панянка….
Збирання на Wakacje для нас дітей завжди велика фрайда. Розбиралися ліжка (на матрацах можна поскакати), в наволочки можна запхати кота, хоч він того й не хоче і влаштувати йому гойдалку, і перевірити, чи в нього не крутяться голова як в мене, дістати від мами, що мучив кота у наволочці…. І взагаЛі, можна зробити купу приємних речей.
Все починалос з того, що мама діставала величезну чорну валізку в якій на протязі року переховувалися шклянні прикраси до ялинки. Але влітку всі гірлянди та бальоники акуратно загорнуті у папір від газети, перекладались у інші пуделка, а валізки опорожнялась аби покласти простирадла, ковдри одяг і все що потрібне було влітку на селі.
Валізка пахла новим роком, ялинкою і ще чимось солодким, невідомими пригодами.
Приходив пан Пильник, товариш тата, який працював в його бригаді, привозив балони з газом і відєднював газову плиту.
Незабаром приїздила з промислу “лєтучка” куди гарно пакувались, спеціальні розкладні меблі які тато сам зконструював для літа, валізи, пудла…
Це була супер-подія дня. Усі у подвір’ї спостерігали я Германсдерферів вибирається у село.
Моі батьки охоче запрошували усіх сусідів відвідати нас, і багато приїжджали… Хтось так, а хтось лютував від такової гостинності і не приїздив ніколи…
Коли всі речі були завантажені, і моя скрипка (як же ж без неї) також, поперек вантажівки клялися дошки на яких ми всі посідали, готові до подорожі.
А ще за день напередодні від’їзду тато просив сусідку пані Дзюжиньську аби вона прийшла до нас на “прички”, по-іншому, припильнувала наше помешкання. Чому то називалося “причками” я не знав, та й до тепер не знаю, але тато так казав, то напевно так воно і є.
Всьо, попрощалися, руками помахали “па-паааа”…. Вирушили…. Ні не вирушили… Тато вийшов з машини і сказав, що забули “турністри”.
Турністрами тато називав кольорові великі бляшанки овальноі форми з дверцятками.
Ті дверцята були жахливо ілюстровані епізодами з російських казок. До бляшанки був причеплений тонкий шкіряний ремінець, так, щоби туто Свинство можна було вдягати через рамена.
Бобо купив ті “турністри” за дорученням Діда Мороза і взагалі тому, що вони з татом мали щось саме на такий кшталт, коли були такі як я. “І взагалі не капризуй, бо гімно знаєш, що то є добре, а що є зле….” Я був хлопець то мені явно не довподоби був такий дівочий колір.
Тоді мені дорослі пояснили, що там, де “царєвна-лякушка” то це дівоче, а де Іван-дурак з Коньком-Горбунком –це сам раз для мене.
Перед тим як тато понапихав канапок з огірками, чокулядки-мармладки, я влаштував дома гранду, що жодних канапок я з собою брати не буду! Тато вперто тверди, що як маєш у торбі, то сяде на горбі!
У торбі???? Теж то тая торба??? Це якась бляшанка на шнурку!тя був найнещасливішою дитиною на світі.
Врешті решт – рушили.
Швидко вивернули на вул. Леніна. Ми діти, коментували все і всіх що і кого бачили з машини. Роти не закривались, терехкотали без перерви. Минаючи кінотеатр Шевченка з афішами кіна Три Мушкетери, перший з широкоформатних фільмів, на який нам “по знакомству” директор театру ім Шевченка, Юзефа Івановна Акіньшина (от така скомплікована комбінація імен) продала по блату…. . Сестра і кузинки ділились своїми захопленнями від Жана Маре і Мілєн Демонджо, хвастались одна перед другою зо ім вдалось дістати фотокартку Василя Ланового (було тоді таке дурне, як на мою думку тоді і тепер захоплення збирати картки з акторами).
Мені страшно нудилось і від цих розмов і від міста…
Машина минула Рембригаду 9-го нафто-промислу, про що моя сестра мусіла оголосити, ніби це ще раз супутник вистрілив на орбіту.
Асфальтова дорога змінилась на биту. Гори тісніше почали підступати до нас… Часто можна було бачити на пригорбку величезне колесо, що крутилося і від котрого відходили довгі прути. Пони сувалися послідовно і приводили качалки(помпи), що помпували рору на благо Совєцькоі Батьківщини.
Всі синхронно підскакували на на ямах, і ритмічно розхитувались у різні боки.
Машина повзла вище і вище… Вже минули Східницю. Прислали обік галявини де не було хат.
Це ми називали – перевалом.
Від нудоти, годинного трясіння мого бідолашного тіла, я зголоднів і рука сама потягнулась по канапку.
Тато побік стояв і говорив про щось з шоферомі пахкав своєю файкою.
Тато побачивши мене з канапкою в зубах, злегка клацнув мене у чоло, і запитався, чи файно сісти на горбі, якщо щось є у торбі…
Далі машина їхала вдолину швидше…. У Кропивнику дорога випростувалась і зустріла річку Стрий.
Тато сказав, що повінь зруйнувала міст і будемо їхати впрост через річку. Як!!! По воді???? Це ж пригода!!! Забились півтори години нудної втоми… Мама кричала щоби я перезилявся з машини і сидів тихо… Як жеж тихо, якщо вода і запах річки так близько…напевно так само себе відчуваєш, коли у човні, чи може на кораблі….
Нарешті переїхали річку і незабаром під’іхали перед браму до білого двоповерхового будинку під червоною черепицею, на пагорбку Хутора.
Дім належав до Рублів. Це і був Фольварок
(Далі буде. РУБЛІ)
