Александер Ґранах (справжнє ім’я Єсайя Шайко Ґронах) народився в 1890 в селі Вербівці поблизу Городенки, що в теперішній Івано-Франківській області. Син багатодітних селян-євреїв змалку працював на пекарнях у Городенці, Заліщиках, Станиславові, Львові. П’ятнадцятилітнім уперше побував у єврейському театрі у Львові, відтоді театр став його пристрастю й метою. Шіснадцятилітнім Ґранах утік зі Львова до Берліна, де йому пощастило стати учнем театральної школи знаменитого режисера Макса Райнгардта. Служба в австрійській армії під час Першої світової війни, італійський полон, з якого Ґранахові вдалося втекти, лише відсувають кар’єру чудового актора в часі. У двадцяті роки він стає одним із найзнаменитіших експресіоністичних акторів Німеччини, грає у відомих фільмах, серед яких «Носферату», знятий за Бремом Стокером. З приходом Гітлера до влади Ґранах переїжджає в СРСР, де знімається у двох фільмах і грає у Київському єврейському театрі. У 1938 Александер Ґранах анґажується в театрі Цюріха, а через рік емігрує до США. У Голлівуді він зіграв кілька виразних ролей, серед яких агент Копальський з фільму «Ніночка», в головній ролі якого знялася Ґрета Ґарбо.
ХАЯХЕТТ
…Я опинився на вулиці й був безробітним. Уперше в своєму житті. Я пішов на вокзал, допомагав пасажирам носити багаж, професійні носії мене вигнали, я спав у почекальнях, мене в’язали стражі порядку, арештовували й відпускали знову, цькували, переслідували. Була зима. Крижана холоднеча проникала крізь мою тонку одежину, сніг скрипів під ногами. Безкінечно довгими здаються ночі юнакам, яких виставили на вулицю, яких діймають холод, самотність, цікавість і сексуальне збудження. Неприкаяний, непевний, з туманом у голові й важкими, мов свинець, відчуттями валандається такий юнак туди-сюди. Такі ночі здаються нестерпною вічністю. На своєму шляху я зустрічав багатьох декласованих. Вони розказували, що в Станиславові не варто перейматися нічлігом. Слід лише піти в бордель, сісти в кутку почекальні й так проспати цілу ніч у теплій кімнаті.
Однієї ночі я, хвилюючись, пішов на вулицю Зосина Воля. Будинки розпусти тут стояли один біля одного. Там був гармидер, хаос, ринок живого м’яса. Старші чоловіки, гімназисти, солдати поодинці й гуртами сновигали сюди-туди. Усі скрадалися, немов злодії. Спочатку кожен ішов мовби байдуже, потім раптом, змішуючись із натовпом, пірнав в один із борделів. Втомлений і нещасний від своїх щоденних гонінь і поневірянь, я тинявся довкола одного з таких будинків. І ось раптом надійшов гурт чоловіків, і я, змішавшись з ними, прослизнув досередини, опинившись у борделі пана Кіммеле.
Кіммеле був трохи більший від ліліпута, але плечі мав надзвичайно широкі, виглядав, як велетенський куб, зі своїми довгими закрученими догори вусами й потилицею бугая; своїм ситим голосом він, наводячи порядок, покрикував на гостей: «Тут поводяться пристойно, беруть дівчину, платять і йдуть. А хто буде нахабніти, може дістати ножа під ребра». Усе заспокоювалось, і Кіммеле з чотирикутною пляшкою горілки йшов у задню частину будинку, де були сходи, що вели на другий поверх.
Там сиділи десь з вісім або десять дівчат, деякі зовсім молоді, втомлені й зніяковілі. Інші старші, з яскраво нарум’яненими щоками – на всіх були зовсім короткі спідниці, так що можна було бачити їхні стегна угорі, куди не сягали панчохи, і ще далі. Я сів у кутку, спостерігаючи, як один із гостей підвівся, вказавши на дівчину. Вона теж встала й від повногрудої, широкої в стегнах дами з триповерховою рудою зачіскою і зв’язкою ключів отримала ключа й рушник. Гість дав дамі гроші й пішов за дівчиною. Інший зробив те саме, потім третій, четвертий. Згодом перша дівчина повернулася, запалила цигарку. Одні йшли, інші поверталися. Так знову повторювалося те саме.
І так як надворі я тремтів від холоду, так тут я затремтів від невизначеного збудження. Але, скрутившись калачиком у своєму кутку, я заснув. Удосвіта мене збудила рудоволоса дама з триповерховою зачіскою. Будинок закривався. І я вийшов на холодне, засніжене зимове повітря, замерз і зціпив зуби, остаточно занепавши духом від холоду, голоду й самотності. Мене виставили з цілого світу. Жодної пекарні, жодної роботи, жодного брата, жодного Шімеле Рускіна. Лише ганьба, чужина, відчай. У цьому стані я не міг повернутися ні назад додому, ні до Львова, де в мене було вже двоє братів. Так день тягнувся за днем. Я тинявся довкола, мов приблудний пес. А ввечері знову крутився довкола борделю, й коли до будинку пана Кіммеле прямував гурт, я, змішавшись з ним, знову непомітно прослизав у свій куток і засинав. Так минуло багато днів і ночей.
Після однієї такої ночі, на світанку, мене знову розбудила руда триповерхова фризура. Цього разу ніжно, мов мама. Я злякався, а вона, погладивши мене по лобі, сказала: «Хлопчику, чого ти спиш тут сидячи так багато ночей?» «У мене нема роботи й нема де жити». Вона приязно подивилася мені у вічі й, поспівчувавши, розпитала, як так трапилось і звідки я. У її добрих, великих коров’ячих очах стояли сльози, вона відокремила від зв’язки два ключі, пояснивши, що один – від будинку на Зосиній Волі, 26, тобто на цій самій вулиці, а другий – від кімнатини прямо навпроти воріт борделю. Вона, мовляв, там живе, а я можу туди піти й лягти спати. Я вдячно взяв ключі і, знайшовши маленький будиночок через кілька поперечних вуличок, відімкнув кімнату, в якій стояло ліжко, скриня, столик із гасовою лампою й стілець. Кімнатчина була така мала й низька, що ці кілька предметів заповнили її цілком і там заледве можна було повернутися. Я ліг на скриню й заснув. Пізніше прийшла моя благодійниця, її звали Хаяхетт, вона принесла свіжі булочки, а я встав і наколов трісок. У стіні перед входом до кімнатки була маленька піч. Я зробив каву, накривши на столик, сервірував сніданок, а потім почистив її і свої черевики.
Одразу ж у перший день вона розповіла мені, що вона з Ясів, з Румунії, що там у неї було нещасливе кохання з одним із «дванадцятки». «Дванадцяткою» звалися дванадцять братів, великі розбишаки, які наганяли страх і перед якими Яси тремтіли так, як мешканці Городенки перед Ґлоґерами. Але брати з «дванадцятки» були християнами, а вона юдейка. Отож сім’я зреклася її, бо вона ходила з ґоєм, а його переслідували й били власні брати, бо він тягався з жидівкою. Вони жили разом на краю міста, і в них уже була маленька дівчинка. Однієї ночі він прийшов додому п’яний і побитий, накинувся на неї з погрозами й лайкою: «Ти, жидівська курво! Це через тебе брати мене так віддубасили». А вона відказала: «І все це намарно. Було б за що, якби ти принаймні кохав мене!» Ці слова розлютили п’яного ще більше, він схопив кухонного ножа і, ревучи й обзиваючи її останніми словами, поклавши великого пальця на стіл, кляв і кричав: «Скажи ще раз, скажи, ти, лахудро, що я тебе не кохаю!» У відчаї вона закричала: «Ні! Ні! Ні, ти не кохаєш мене! Ти мене не кохаєш!» І він з розмаху ударив ножем по пальцю й вибіг закривавлений. Вона загорнула відрізаний палець у вату, купила тигель зі спиртом і поклала в нього пальця. Тигель із пальцем був у неї в подушці, вона мені його показала.
Свою дитину вона потім віддала на виховання бідним людям і поїхала до Станиславова у дім розпусти. Тут була ключницею, керувала борделем пана Кіммеле. Заробляла достатньо грошей, щоб утримувати свою маленьку Сонечку, якій тепер було вже десять років, яка ходила до школи й не повинна була довідатися, що її мама живе у такому домі. Розповідаючи все це мені, вона плакала гіркими сльозами. Я був збентежений і втішав її дешевими історіями, які знав із бульварних романів. Їй подобалося, що я вмію читати й писати, і вона одразу попросила мене написати листа її десятилітній Сонечці. Я склав жалісливого пафосного листа – суміш із багатьох епістолярних кліше, які знав напам’ять, та з бульварного роману про одну бідолашну принцесу, яка багато натерпілася, коли була служницею, що порає худобу, але згодом її впізнав і визволив шляхетний принц. Хаяхетт була у цілковитому захваті й попросила мене сьогодні ввечері піти з нею до борделю трохи раніше й прочитати листа іншим дівчатам. Я так і зробив, і більшість проституток плакали від зворушення.
Відтепер я щовечора читав дівчатам дешеві романи. Пізніше, коли приходили гості, я зазвичай ішов додому, лягав спати на скриню, і доки додому поверталася Хаяхетт, я вже висипався, вставав, колов дрова, готував сніданок, обслуговував її, чистив черевики, й ми теревенили або я читав їй уголос, поки вона засинала. Удень я вештався довкола, а ввечері знову був у борделі. Одного дня вона сказала, щоб я не спав цілу ніч на твердій скрині. Мовляв, я можу, поки вона прийде, спати в її ліжку, а вже потім лягати на скриню. Кілька тижнів так і було. Однієї неділі вночі я допізна засидівся з нею й дівчатами, і якраз, коли хотіли зачиняти, перед ранком, з’явився п’яний як чіп драгун, лаючись і грюкаючи, трощив шаблею предмети, вхопив за волосся одну з дівчат, а коли Хаяхетт спробувала її порятувати, накинувся й на неї. Усі з вереском розбіглися по кутах. В одну мить я опинився на столі позаду нього. Киплячи від люті, я стрибнув на нього, повалив на підлогу, кулаками й обцасами надавав йому стусанів і, забравши шаблю, з якою він перед тим гарцював, переламав її через коліно. Він лежав, як купа лайна! Я виволік його на вулицю й відтягнув до рівчака на узбіччі вулиці. Двері будинку замкнули на засув. Усе не тривало й трьох хвилин. хазяїн дому, пан Кіммеле, зійшов з другого поверху, де він мешкав, і, тримаючи в руках пляшку, сказав: «Я вже все чув. Ось, випий зі мною одну!» Він налив дві чайні склянки горілки, запропонувавши одну мені. Я взяв склянку й сказав: «Ваше здоров’я, пане Кіммеле!» Але він відповів: «Якщо ти ще раз скажеш мені «пане», я запущу пляшкою тобі в голову, ти, курвий сину. Будеш казати мені «ти». Ми друзі». І ми одним махом перехилили склянки. Потім він по вінця налив ще дві склянки, віддавши їх Хаяхетт і дівчатам. Хаяхетт принесла на закуску ласощі, й Кіммеле сказав: «Знаєш що, курвий сину, я люблю таких сміливців, як ти», – він сягнув до кишені й кинув мені гульдена зі словами: «Ось, купи собі тютюну!» А Хаяхетт гордо сказала: «Або нову книжку, бо він вміє читати і писати й завше читає нам уголос, коли немає гостей». «Ось тобі ще один гульден, – вигукнув він, – і приходь кожного вечора! Тут ти нічого не втратиш!»
Наступного дня десь близько дванадцятої, коли дівчата з вулиці борделів відвідували одна одну, говорилося, що я, сам-один, набив багатьох солдатів. Близько другої години йшлося вже про двадцятьох, а близько п’ятої це вже була ціла банда із сорока-п’ятдесяти хлопів, яких я вправно, з допомогою мистецьких прийомів один по одному відлупцював і викинув за двері. Надвечір приходили дівчата й розпорядники з інших будинків подивитися на «диво», на хлопця, який переміг цілий ескадрон драгунів. Так за одну ніч я прославився, ставши героєм. За два гульдени, додавши трохи своїх грошей, Хаяхетт купила мені піджака й шапку. Вона начесала мені на правий бік хвацькі пейси, закріпивши волосся сливовим соком й надягнувши шапку набакир, щоб добре було видно кучері, пошкодувавши лише, що в мене ще не ростуть вуса. Але, сказала вона, якщо я зараз почну голитися, то скоро з’явиться й борода. Розглядаючи себе в дзеркалі, я почувався відчайдушним і сильним. Кіммеле подарував мені ще сталевого кастета – подібного одного разу в Заліщиках я відчув на власному черепі від Кучера. Ходячи, я почав колихатися всім торсом, як це робив Кіммеле. Я качав м’язи й з недовірою дивився на гостей, мов сторожовий пес, кожної миті готовий накинутися на будь-кого й випробувати свій кастет і свої м’язи. Вечорами я завше сидів із Хаяхетт та дівчатами й був щось на кшталт заступника власника дому. Продовжував читати вголос, писав листи не лише для Хаяхетт, але й для інших дівчат; мені за це давали гроші, а іноді маленькі подарунки.
Тепер я знав усі таємниці, почувався набагато вищим від інших, сильним, небезпечним і відважним, напружено чекаючи наступної бійки.
Одного ранку Хаяхетт прийшла додому; коли я хотів, як звичайно, встати з її ліжка, щоб зайняти своє звичне місце на скрині, вона лише мовила: «Ох, лежи». Вона роздяглася і лягла до мене в ліжко. А коли настав час готувати сніданок, вона не веліла мені вставати, а сама піднялася з ліжка, ніжно й ретельно накривши мене.
Вона наколола дров і розпалила вогонь.
Вона накрила стіл і приготувала сніданок.
Вона почистила наші черевики й обслужила мене.
Бо тепер я був чоловіком – її чоловіком!
А вона була моєю першою жінкою.
ТЕАТР
Отож тепер я жив із Хаяхетт, ночами висиджуючи в борделі, читаючи вголос для продажних дівчат і пишучи за них листи. Серед молодих дівчат була одна із Заліщиків, я навіть знав її батька. Їй було шістнадцять років, але виглядала вона ще молодшою. У неї було світле попелясте волосся, струнке хлоп’яче тільце й синьо-зелені сумні очі. Вона втекла з дому, коли її батько привів туди злу мачуху, що завше била її, тягаючи за волосся. Зося привертала мою увагу більше, ніж інші дівчата. Вона відкрила мені своє серце. Вона була дуже нещасною в цьому будинку й зізналася мені, що одного дня втече до Львова, щоб знову стати «порядною» і влаштуватися служницею. Просила мене навчити її читати і писати, платячи мені за це п’ять крейцарів за годину й роблячи невеличкі подарунки. Одного разу вона здивувала мене півдюжиною носових хустинок, на яких червоним шовком вишила перші літери мого імені. Іншого разу були труси з квіточками.
Помітивши ці стосунки, Хаяхетт перестала розмовляти зі мною. Вона замикала мене на ключ. Залишила свою роботу в Кіммеле і щодня пополудні, близько четвертої години, виклично одягнувшись, – у набагато коротшу спідницю, ніж зазвичай – рум’янила щоки, брала в руку великого ключа і йшла на вулицю. Вечорами, десь близько десятої, вона поверталася додому, завше приносячи гроші.
Одного дня вона звеліла мені йти з нею. Повела мене в магазин, купила для мене новий костюм, дві сорочки й крикливі труси. Коли ми повернулися додому, я запитав, що все це означає. Це було вперше за кілька тижнів, що я до неї заговорив. І тут раптом вона вибухнула, мов вулкан, плакала й кричала: «Ти гадаєш, я не бачила, що ця сифілітична курва, ця Зося, ця смердюча ганчірка хоче відбити тебе в мене?» – вона схопила ножиці й порізала Зосині носовички й труси. «Я сама можу купляти тобі речі! Я зі своєю дупою можу за годину заробити більше, ніж вона за місяць! Я тобі допомогла, коли ти не мав де спати! Я твоя кохана, і я знаю, що тобі потрібно!» Вона кинулася мені на шию, обціловувала мене, плачучи й ридаючи. Мовляв, на неї звалилися всі нещастя: у неї немає нікого на цілому світі. голосила вона, і вона хотіла робити для мене все, і я не повинен її покидати! Мені це все не подобалося. Раптом я відчув себе невільним, зв’язаним, зобов’язаним. Я висварив її, висловивши свою думку. Тут крізь плач вона засміялася – усе нараз – і закричала: «Так! Так! Так! Свари мене! Навіть набий! Я знаю, що ти сильний! Покажи, що ти чоловік! Мій чоловік! Мій коханий! Щоб я тебе боялася і відчувала! Але якщо я довідаюся, що ти ще хоч раз маєш справу з цією дешевою курвою, я виколю їй очі, обіллю її гарячою олією, а сама втоплюся!» Від цього я відчув себе геть нещасним, простягся на ліжку, на все відповідав мовчанкою й задрімав. Згодом вона теж заспокоїлася і, перепросивши мене за свій крик, надягла свою коротку спідницю, нарум’янила щоки і, ще раз погладивши мене, дбайливо накрила, поцілувала, попросила все забути і, взявши великого ключа, пішла на вулицю, як і щодня, в той самий час.
Я лежав з тяжким почуттям на серці. Усе крутилося в моїй голові – зрив Хаятетт, думка про Зосю – невинну малу продажну дівчину, яка раптом нагадала мені Ріффкеле; з одного боку, все це відлякувало мене, а з іншого, я відчув, що воно лестить моєму самолюбству. «Отож, – думав я, – мала Зося теж тебе любить. Ти чоловік. За тебе борються вже дві жінки, отже, ти більше не такий безпомічний, як був у Ханне Козак у Заліщиках». Я гортав свою нову книжечку зі зразками листів. На мене навалилася втома; намагаючись порівнювати, що зі мною було ще рік тому і як усе змінилося, я заснув.
Я побачив себе, як вичепурений у своєму новому костюмі йду Лінією А і Б – але водночасн це був і сад прогулянок у Городенці – й усі дівчата із Городенки, Заліщиків і з вулиці Зосиної Волі, з будинку пана Кіммеле, разом із Зосею й Хаяхетт, у якої була висока триповерхова зачіска й ключі на стегні, усміхаються мені, йдучи назустріч; прибігла й Ханне Козак і розповіла, що Ріффкеле тепер день і ніч плаче за мною, каючись в усьому, почуваючи себе нещасною; я підбіг до Ріффкеле і, обійнявши її, усе їй пробачив зі словами: «Усе-таки чоловіки вірні». І крізь сльози вона засміялася своїм дзвінким сміхом, знову назвавши мене «Розірваною Шапочкою», і мій брат Ляйбці теж був тут, ми з ним купили три велетенські квитки на корабель і попливли до Америки, де я знову пік кренделі й хрусткі солені палички, а Ріффкеле все мацала мої м’язи, показуючи братові, який я вже міцний і дорослий, і розповідаючи йому про численних солдатів, яких я відлупцював, і про те, що я віддухопелив навіть Кучера і Йойну Бурлака.
Я прокинувся, коли Хаяхетт повернулася додому. Від цього дня в моєму ставленні до Хаяхетт з’явилося щось чуже. Ми й далі жили мирно, спали в одному ліжку, приязно ставлячись один до одного, але більшою мірою це було життя поруч, а не разом.
Так минуло кілька тижнів, аж якось однієї ночі хтось постукав у вікно, кашлянувши. Це був мій брат Ляйбці. Я впізнав його ще до того, як він вигукнув моє ім’я. Я схвильовано відповів йому, скочивши з ліжка так, що Хаяхетт злякалася. Пояснивши їй, що це мій старший брат, я миттю пірнув у свою стару одежу. Увесь цей час Хаяхетт дивилася на мене, витріщивши очі.
Я зник, не сказавши й слова на прощання, посеред ночі опинившись поруч зі своїм старшим братом. Одягнутий він був, мов пан – у темному костюмі, короткому пальті, мав на собі жорсткого капелюха, а в руках тростину; ми мовчки пішли на вокзал. Кілька разів глянувши на мене збоку, він жартома запитав мене, чого це я так колишу стегнами. Пригадавши ходу Кіммеле, я збентежився й далі пішов нормально. Коли ми прийшли на вокзал, він, не питаючи мене, узяв два квитки до Львова й з’ясував, що поїзд відходить лише через дві години. Ми сіли в почекальні, де ще два місяці тому я намагався нишком поспати годинку, за що мене арештували. Він купив салямі, кренделів, пива й розповів, що одружується з Шейнделе, наймолодшою донькою Шайка Розума, в честь якого мене назвали. Мовляв, тепер я не лише його брат, але й тесть. Посміявшись, ми сіли на потяг до Львова.
Тут він почав розповідати про іншого брата, у якого, мовляв, теж гарна дружина й гарні великі діти, які говорять польською й ходять до школи, а він і старший брат торгують фруктами – їм ведеться чудово. А ще він сказав, що зустрів у Львові Шімеле Рускіна, який розповів про програний страйк, і що Шімеле працює в новій електричній пекарні в Табачинського, і там є місце й для мене. Тут я раптом подумав про те, скільки всього трапилося після програного страйку, як я тинявся ночами, як уперше прослизнув до борделю, як згодом мені допомогла Хаяхетт, запропонувавши свою малу кімнатчину, як вона дивилася на мене сьогодні своїми великими сумними очима, а я навіть з нею не попрощався. «Я не повинен був так утікати, – думав я. – На таке вона справді не заслужила».
Раптом замість телеграфних стовпів і дерев за вікнами потяга з’явилися будинки. Одягнувши пальто і капелюха, мій брат мовив: «Ну от, ми під’їжджаємо». І ми прибули на велику залізничну станцію Лемберґ-Львів, у столицю Галичини.
Тут панує метушня й гармидер. Сотні людей виходять і заходять у потяги, товпляться, гукать носіїв, які возять візки з валізами. Локомотиви дихають, пихтять, дмухають, пищать, свистять. Заклопотані люди носяться в різні боки – і ось! Посеред цього безладу до нас наближається гурт, сміючись і махаючи, йде нам назустріч. Це мій старший брат Абрум, теж елегантно одягнутий, із дружиною й дорослими дітьми, а з ними білявка Шейнделе – наречена Ляйбці. Усі кидаються мене обіймати. Діти Абрума кличуть мене дядьком. Шейнделе кличе мене татком. Між жінками братів зав’язується боротьба за те, в кого я буду мешкати. У цьому гармидері чую, як Абрум зауважує до Ляйбці, що я виглядаю, мов маринований оселедець, мовляв, чи я часом не лежав у бочці. Усміхаючись, Ляйбці відповідає: «Ні, він лежав біля бочки». Потім ми домовляємося, що почергово по місяцеві я мешкатиму в кожного з братів, але перший місяць – у Ляйбці, бо в нього ще немає дітей. З вокзалу ми всі прямуємо до хорошого ресторану, де старший брат замовляє чудову їжу: фаршировану рибу й печеню з гуски. Ми їмо й п’ємо, як великі багатії в Городенці в найбільші свята.
Наступного дня прийшов Шімеле Рускін і забрав мене до електричної пекарні Табачинського. Мене прийняли на роботу з окладом два з половиною гульдени на тиждень, хліб і дванадцять булочок щодня. Ще того ж дня Ляйбці пішов зі мною до крамниці. Ми купили тканину на костюм і взяли пальто навиплат. Наступного тижня я був одягнутий, як ще ніколи в житті. Мені зробили іншу зачіску. Кучері на правій скроні, які Хаяхетт завше скріплювала сливовим соком, були принесені в жертву, а ще я відмовився від ходи з колиханням стегнами. Нова людина в новому місті, у новому оточенні починає нове життя.
Поміж усім мені показали Львів зі світлою, чистою, широкою головною вулицею Казимирівською, з великими крамницями, що мали скляні стіни, з довгою колією, якою їздили маленькі вагони зі впряженими в них кіньми, з трамвайними лініями на інших вулицях. Євреї з довгими бородами й високими циліндрами стояли на розі біржі, обговорюючи великі ґешефти. На тротуарах і рогах вулиць люди продавали фрукти. На куті двох вулиць було місце моїх братів, де вони торгували садовиною. Довкола виднілися плакати, що рекламували різне мило, ячмінну каву Катрайнера, ресторани й цирк із кіньми, які вміють танцювати, польську оперу, вкраїнські забави і єврейських бродівських співаків. І чимало ринків! Особливо один перед школою, де люди впереміш продавали й купували всяку всячину: книжки, рибу, шнурівки й вареники, сире й варене м’ясо, масло, сир, залізо, дзеркала, хліб, сукенки, квас, костюми, зупи, курчат, котів, дитячі забавки – усе впереміш! Щодня однаковий гармидер, і попри те, що все справило на мене неабияке враження, воно все ж нагадувало Городенку. В інших масштабах – у десять разів більше, у стократ більше, – але жодної несподіванки, жодного дива. Різниця між селом Вербівці й містечком Городенка була набагато більшою, ніж різниця між провінційною Городенкою і столичним Львовом.
Та одного вечора ми пішли до театру. І тут раптом переді мною постало щось, чого я не міг порівняти ні з чим досі баченим, чутим і пережитим. Бо тут я відкрив зовсім інший, невідомий, новий світ. Уже самі приготування! «Похід» у театр! Те, як усі вони говорили про Ґімпеля, директора. Як ми повернули на вулицю Яґелонську, опинившись на невеличкому подвір’ї; багато сяючих облич – усі виглядали так урочисто. У малому віконці брати купили квитки, зустріли знайомих. Простих людей, як і вони самі. Мене одразу з ними познайомили. І всі розмовляли про акторів, про їхні останні ролі. Яке обличчя було в Шіллінґа, коли Ґуттман сказав йому те і те, як старий глухий Розенберґ прочитував слова з уст іншого актора, про Калішового Бен Адора й Цукерманового Бар Кохбу, як Фішлер пила отруту в ролі сироти Хасі, як пані Розенберґ тягала її за коси й лупцювала, як Палепаде сміявся, як Карлік танцював, і що серйозний Мелітцер, граючи у «Буйній людині», справді збожеволів й опинився у божевільні. І що Фішлер вийшла заміж за великого доктора, але, граючи Хасю, забувала про своє багатство, по-справжньому вмиваючись гіркими сльозами. Кожен міг розповісти щось новеньке. Від почутого й побаченого всі були в захваті.
Зі всього того я не розумів ані слова. Знав лише одне: достоту так само побожні хасиди в Городенці говорили про святих вундер-рабинів. Жодна людина не балакала про те, який сьогодні день, про роботу, про оборудки, навіть про власну сім’ю – ні. Я заздрив їхній причетності, їхнім знанням, і моя цікавість лоскотала мене десь біля серця.
Згодом пролунало тривале, заманливе дзеленчання дзвіночка, і всі слухняно почали заходити до будинку. На дверях стояли чоловіки, яким треба було показувати квитки, вони допомагали глядачам знайти свої місця, що були навіть пронумеровані. Будинок тонув у світлі яскравих ламп. Ми сиділи в тринадцятому ряду. Перед нами люди, позаду нас люди. Зала була повніська, але люди все йшли, сміючись, вітаючись, киваючи один одному. Дзвіночок задзвенів удруге. В будинку стало ще гамірніше – зачиняли двері. Багато хто ще стояв, бесідуючи із сусідами. І ось дзвіночок задзвенів утретє. Стало тихіше. Зовсім спереду, перед першим рядом на завісі був намальований оповитий шкурою чоловік, що грав на пастушій сопілці, а майже оголена повна жінка, груди якої лише ледь прикривало волосся, наслухала його гру. Аж тут залунав удар ґонґа, світильники згасли, в залі стало темно. Завіса внизу раптом спалахнула світлом. Ґонґ ударив удруге – звідкись долинала музика, в залі стало зовсім тихо, третій удар ґонґа – й моє серце ледь не вистрибнуло з грудей від очікування! І ось завіса піднімається вгору. Високо на двох щаблях драбини, довкола яких намальовано хмарки, сидять двоє дівчат у довгих блакитних сорочках – це ангели з великими крильми за спиною. Трохи завеликі ангели, але я вже вірю, що це ангели. Вони співають, мовляв, радимо людям лише добре – і ось з’являється втілений чорт! Одяг на ньому крикливо червоний, він кульгавий, на голові – справжні чортячі роги, він весело й зухвало розповідає про те, як нудно на землі, говорить відомі, але дуже розумні речі. Потім ми чуємо голос Бога, який хвалить побожного переписувача Тори Герршале Добровнера. Але нечистий скрипуче сміється в обличчя любому Господові, закладаючись із ним, що грошима й багатством зможе спокусити й зіпсувати цього побожного переписувача Тори. І тоді завіса опускається.
Який світ! Яка розкіш! Це ж хвилює у сто разів більше, ніж найцікавіша мрія! Піт ллється з мого чола! Що зараз трапиться? Мій брат Ляйбці дивиться на мене із запитальною усмішкою. Не можу мовити ані слова. Ось, зараз! Удар ґонґа! Знову темно. Завіса піднімається. Ось проста бідна кімната з тих, які я бачив сотні разів, які знаю з дому, із задніх вулиць. Зима, одне вікно затулене лахміттям, інше – старою подушкою. Саме чути, як надворі завиває вітер. На столі лежить згорнута прикрита Тора. Старий дідусь жартуючи бавиться із внучкою, уже великою дівчиною, поруч сидить жінка й чистить картоплю, у неї болить зуб і вона не може сміятися із жартів старого. Приходять сусіди, заговорили про Герршале Добровнера, переписувача Тори, через якого перед тим у небі чорт побився об заклад із любим Господом.
Ті в кімнаті й гадки не мають про те, що знаємо ми. Вони кажуть, що Герршале пішов у лазню, щоб помитися, перш ніж списати слово Адонай і останнє речення Тори. І ось з’являється він сам: убогий, але дуже вродливий витончений чоловік із шляхетним блідим обличчям – він виглядає, як мудрець із Чорткова. Ось він миє свої гарні тонкі руки, мовчки сідає – усі напружено чекають. Він дописує останнє речення, виголошує молитву, всі вітають. Настрій святковий, його просять зіграти на своїй скрипці. Ця бідність така умиротворена, усі такі приязні й люб’язні один з одним. Раптом хтось стукає! Двері відчиняються, сильний вітер – і досередини заходить сам чорт, той самий, з неба, але зараз він одягнутий, як людина, як торговий агент, і відрекомендовується Мазіком. Але через зухвалу посмішку, через пронизливий голос я одразу впізнаю його. Він каже, що продає лотереї. Звісно, що це лише привід! Герршале Добровнер усміхається – він не купує! Звичайно, ні! До того ж у нього немає ані пфеніга. Але цей Мазік зі своїм чортячим язиком усе-таки впихає йому лотерейний квиток без грошей. Чортячі судження про все дуже цинічні, але й дуже розумні. А коли настає кульмінаційний момент, він гучно й пронизливо сміється, і завіса знову опускається! Інший світ знову закрито!
Довкола мене гамір. Усі з таким знанням справи говорять навперебій, немовби вони є частиною цього. Я подумки повторюю щойно побачені сцени й розмови. Знову звучить ґонґ, у залі знову темно, й завіса піднімається. Тепер кімната світла й багата. Значить, бідний переписувач Тори виграв у лотерею! Він гарно вбраний, а біля нього – чорт, що нашіптує йому ниці, брехливі поради. Шляхетний переписувач Тори дає себе спокусити. Вони вирішують заснувати фабрику, що шитиме накидки для молитви. З бідного шляхетного чоловіка Герршале перетворився на багача, який недобре поводиться зі своєю дружиною, з друзями, з батьком – так, як це робили й городенківські багачі. Ну от, тепер він навіть вирішує розлучитися зі своєю милою дружиною. Нечистий радить йому одружитися зі своєю небогою. Старий дідусь та інші, що спочатку були радісні й щасливі, зараз почуваються нещасними й сумними в цій багатій кімнаті. І знову він рубає з плеча. Робить одну помилку за іншою, одна дурниця випереджає іншу. Мені хочеться гукнути йому, щоб він не дослухався до порад дідька! Адже ж він при здоровому глузді! Боже! Як таке можливо? Як такий розумний чоловік може стати таким дурнем? І знову антракт.
На хвилю ми виходимо на свіже повітря. Я страшенно схвильований і злий на того нахабу Мазіка. Душогуб! Найкраще було б зацідити йому кастетом в обличчя. Та лунає дзвінок. Ми заходимо, і все продовжується. І ось трапляється щось жахливе: на фабриці, якою Герршале володіє в спілці з нечистим, колесо машини відрубує руку синові його найкращого друга, Хазкеля Драхме, і хлопець при смерті. Але тепер його друг розтулює вуста й однозначно висловлює йому свою думку! Про те, якою хорошою людиною він був колись і яким став зараз! Як він раніше поводився зі своїм батьком, зі своїми друзями і як поводиться зараз! Як мирно він жив зі своєю дружиною, коли був бідний, а коли став багатий, то просто викинув її! Як зіпсувало його це багатство, і чи здатний він відповісти за всі свої вчинки? «Так, – усе ж трохи знічено відповів Герршале, – кожна людина має відповідати за свої вчинки, і все це піде на мій рахунок». І ось його давній друг, показуючи закривавлену накидку для молитви, гукнув голосом, що розривав серце: «Твій рахунок фальшивий! Жодна людина не в змозі заплатити за стільки злочинів! Подумай про свою покійну дружину! Про свого батька! Своїх друзів! Ось накидка з твоєї фабрики! Продукт твого нечестивого багатства! Ця накидка омита сльозами й кров’ю мого сина! Ось! Запиши її на свій рахунок», – він жбурнув накидку в обличчя Герршале й пішов геть! Увесь будинок заклекотів, мов буря! Антракт! Усі плескали в долоні, стукали підошвами! «Браво, Драхме! Браво, Розенберґ! Добра робота! Він має рацію! Хай Господь благословить його за це!» Я також кричав і радів разом зі всіма, відчуваючи велике полегшення.
Захоплення другом, що зник у кулісах, і гамір тривали ще дуже довго, а багатій сидить тепер геть пригнічений і мовчить. Заходить його молода дружина, вона збожеволіла, мабуть, від нечистого сумління й нудьги, говорить щось незрозуміле, щось про скрипку, що оніміла, і виходить. Усе догори дриґом! І ось він бере скрипку, якої не торкався, відколи став багатим, і починає грати сумної, нарікаючи між тим на себе самого, згадує всі помилки й глибоко кається, бере закривавлену накидку, яку жбурнув йому в обличчя друг, плаче й гірко ридає. «Рахунок занадто великий», – додає він, робить петлю й вішається на сейфі з грошима. З’являється чорт, він лютий через програне парі – усе закінчується.
Що за світ! Ціле життя у трьох коротких годинах! Багато життів! Що за велика, реальна, більш ніж справжня дійсність! Ми, бідні люди, живемо й помираємо, і так триває від покоління до покоління! Убогі залишаються вбогими, багаті – багатими, погані – поганими, а добрі – добрими! Але тут, перед твоїми очима за короткі години люди й світи змінюються, змінюється все життя! Що за чарівне диво!!! Ще не все поміщається в моїй голові! Але яким незначним раптом здається мені все, що я пережив! Життя триває вже багато років, а я все ще на початку. Усе тягнулося так повільно й мучівно. Але тут, за три короткі години добрі люди стали лихими, бідні – багатими, молоді – старими, погані отримали кару, а добрим воздалося. Ця справедливість! Ця рівність! Цей баланс! Ці розумні розмови! Це чудове життя! Та навіть смерть тут прекрасна!
Ось світ, до якого я належу! Тут я хочу жити, тут я хочу говорити, кричати, грати, розповідати про свою цікавість, про свої мрії! Про свою пристрасть! У душі я непохитно вирішив іти цим шляхом! Проникнути в цей світ! Я ще не знаю, як це влаштувати, щоб потрапити туди, але одне мені очевидно вже зараз: жодна сила на землі не зможе втримати мене, загородити мені дорогу в цей світ!
Треба, щоб тут мій батько із Юзем Федорківим заговорили про Бога, тут треба показати Біднятка й Богу-дякувати. Те, як Біднятко падає в колодязь, а Богу-дякувати, закутуючи його могилу, замерзає на ній! Тут необхідно показати Шімшале Мілнітцера, великого мудреця, який іде жебрати, і Менаше Штрума, добродушного пияка, і Ріффкеле, з якою ми стоїмо під вікном, і те, як я втікаю за нею з дому, як її потім зводить Кучер, і ще, мабуть, як я знову зустрічаю її! А ще тут можна було б показати, як мене мучить Йойна Бурлак і як мій брат лупцює його. Але при цьому я хотів би бути не собою, а моїм братом! Тут же ж можна все розповісти, показати й відчути, а інші відчують це теж, братимуть у цьому участь, й ніхто у світі не залишиться самотнім! І все відбувається й стається в один вечір, за три години! Ціле життя! А завтра буде інше життя, інші люди!
Дорогою додому і наступного дня я вже повторював сцени. Розмови Герршале Добровнера, велику промову Хазкеля Драхме із закривавленою накидкою. Особливо добре мені вдавалася нахабна посмішка Мазека, чорта. Мій брат Ляйбці дивувався, яка хороша в мене пам’ять. Іншому братові він казав, що бачив цю виставу вже багато разів, але не запам’ятав жодного слова. Наступного дня я знову пішов у театр Ґімпеля, подивився іншу виставу, й це було так само хвилююче.
Згодом кожного вільного вечора, а також пополудні я таємно ходив туди вже сам. Якщо працював удень, то йшов до театру ввечері, а коли працював уночі, то ходив по обіді. Я завше сидів на гальорці, на найдешевших місцях, але там було найкраще. Там зустрічалися молоді люди мого віку, що мали ті ж самі думки і таку ж пристрасть, як я. Ми провадили довгі бесіди, з деким із них я потоваришував. Серед них був довгов’язий Вольф, Ізя Вандель і Шлюсельберґ. Ми звірили один одному свої таємниці, ми всі хотіли йти однією дорогою. Деякі з них навіть особисто знали декотрих акторів. Лише Шлюсельберґ не хотів бути актором. Але після того, як одного разу я продемонстрував йому роль Драхме і повторив чортячий сміх, він сказав, що ніхто не годиться для цього краще, ніж я.
Між Шлюсельберґом і мною зав’язалась тісна дружба. Він цілком розумів моє рішення проникнути у світ театру, підкріплюючи й підтримуючи мій намір своїм глибоким переконанням, що я до цього світу належу. До театру ми завжди ходили удвох, проводячи разом кожну вільну годину. Батько Шлюсельберґа мав велику пекарню, і, щоб ми могли частіше бачитись, друг забезпечив мені там місце.
Одного вечора в театрі відбувалося щось надзвичайно хвилююче. Показували виставу «Хася, сирота». Хася з українського села, юна, здорова, дуже вродлива й усім каже у вічі все, що думає. Її бідний батько приводить її в місто до багатих родичів, де вона важко працює служницею, обслуговуючи всіх. Вона закохується у сина господарів, неробу. Усі якраз чепуряться, дуже збуджені. Вони йдуть до театру. І ось Хася бачить, як син господарів, якого вона кохає, краде золоту брошку й ховає її! Тітці брошка потрібна, й усі починають її шукати. Панує великий безлад. Підозра падає на Хасю. Зла тітка питає лише Хасю, чи вона не знає, де брошка. «Ні», – відповідає дівчина. «Присягнися своєю покійною матір’ю, що не знаєш». Хася не хоче присягатися покійною матір’ю. Тому тітка, твердо переконана, що вкрала Хася, хапає її за біляві коси, прив’язує до ліжка й верещить: «Де брошка?» А Хася відповідає: «Я не знаю!» І ось тітка з одного й іншого боку дає їй ляпасів, повторюючи своє питання, а отримавши ту ж саму відповідь, продовжує лупцювати бідну сироту. Прив’язана косами до ліжка Хася падає на коліна, але виглядає дуже гордо й зносить побої. Глядачі дуже схвильовані. Ми всі ненавидимо тітку, співчуваючи Хасі. І ось тітка кричить ще гучніше: «Де брошка? Де брошка?» – безперервно відважуючи бідній сироті ляпаси. І тут один, що сидить на гальорці недалеко від мене, виймає з торби револьвера й, перекрикуючи акторів, волає: «Бестіє! Зараз же розв’яжи їй коси, бо пристрелю тебе, мов собаку!!!»
Та, що на сцені, перестала шмагати. У театрі зчинився страшенний шарварок. Усі повернули голови до мого сусіда, десь двадцятилітнього відчайдушного парубійка, що блідий, мов крейда, тремтячи від збудження, заховав револьвера.
Завіса ще довго не піднімалася. У залі стало світло. Гурти сперечаються, кричать, дискутують, а молодий чоловік зник! І ось перед завісою стоїть бідний батько Хасі, Мотє Штрахль – взагалі, його звати Їдль Ґуттман – і зводить руки догори. Поступово стає тихіше, і він починає говорити: «Мої любі глядачі, можна мені щось сказати?» Дехто плескає в долоні, інші кричать: «Говори, Ґуттмане, говори, Мотє! Тихо! Тихо!» Стає зовсім тихо. І він починає знову: «Мої любі друзі, мені дуже важко виходити з ролі, та все ж у кількох словах я мушу дещо пояснити». Він говорить добродушно й тихо, немов батько, що пояснює щось дітям: «Ви ж знаєте, що мадам Фішлер одружена з доктором Фішлером і має батька й матір, дай Боже їм сто двадцять років життя. Але мистецтво вимагає, щоб сьогодні увечері вона була сиротою. Ви ж знаєте, що мадам Розенберґ має шістьох дітей, щоб не зурочити, вона найкраща мама в світі й має золоте серце, але мистецтво вимагає, щоб сьогодні вона була злою тіткою й лупцювала пані Фішлер. Я сам настоятель синагоги Бная Якова, але мистецтво хоче, щоб сьогодні я був Мотє Штрахлем, бідним батьком Хасі. Так я можу перелічити всіх задіяних, хто є ким у справжньому житті й ким вони мусять бути для мистецтва. Щодня під вечір, близько п’ятої, ви можете бачити всіх нас, як ми сидимо в кав’ярні «Аббація», ми найкращі друзі. Навіть наші діти дружать між собою. Але особливо близькими подругами є мадам Розенберґ і мадам Фішлер. І ось молодий чоловік, який, поза сумнівом, має добре серце, але всього, що я вам розказав, знати не хоче, так розхвилювався, що погрожує револьвером. Питаю вас зараз: чи добре він робить?»
«Ні! – галасує зал. – Викинь його! Браво, Ґуттмане! Браво, Фішлер! Браво, Розенберґ!» Вигуки знову і знову, знову бурхливі оплески. Старий убогий батько, актор і настоятель синагоги Їдль Ґуттман, знову піднімає руку, й запановує тиша: «Ну, – каже він, – то чи можемо продовжувати гру?» І знову грім у залі, схвальні вигуки й тріумф! І знову стає темно, гра починається там, де вона перервалася. Зла тітка Хасі, мадам Розенберґ, яка насправді є мамою із золотим серцем, ще раз питає сироту Хасю, а насправді пані докторову Фішлер, яка, дякувати Богові, має батьків: «Де брошка?» А та ще голосніше й переконливіше, як перше, відповідає: «Я не знаю!» «Ах, ти не знаєш?» – каже зла тітка й хороша мама Розенберґ, хапаючи сироту Хасю, пані докторову Фішлер, за коси і знову прив’язуючи її до ліжка, точнісінько так, як перед тим, із погрозливим криком: «Де брошка?» І пані докторова, Хася-сирота волає: «Не знаю!» А та, тітка Розенберґ, знову ліпить їй зліва і справа! І Хася знову гордо й звучно повторює: «Я не знаю!» – і ляпаси продовжують ляскати направо й наліво!!!
Так через якогось схвильованого молодика з безсумнівно добрим серцем тендітна, дуже вродлива пані докторова Фішлер сьогодні була бита двічі! Бідна пані докторова!
Але, думав я собі, заради мистецтва можна дати себе бити й двадцять разів. Це був чудесний вечір!
Переклад здійснено за виданням Alexander Granach. Da geht ein Mensch. Autobiographischer Roman. Ölbaum Verlag Augsburg, 2007.
з німецької переклала Галя Петросаняк
http://www.prostory.net.ua
