Ой, хто, хто Миколая любить? Ой, хто, хто Миколаю служить?

Олег Ущенко, м. Івано-Франківськ
УщенкоЯлинку ми вбирали перед Різдвом, числа третього, може навіть четвертого. Широку таку, кріслату, на всю бабцину скриню, віко якої спершу вкривали білим простирадлом, на простирадло накидали вати, яка символізувала сніг. Великою кількістю вати навіть прикривали хрестовиння і виглядало, що ялинка стоїть на кучугурчику. Якщо між забавками знаходилася розбита, то її товкли в газеті і посипали дрібними блиском вату. Для нас дітей, то було емоційно, гарно, феєрично і незабутньо. Досі, заплющивши очі, пригадую різнокольорові переливи того блиску.
Але найбільше чудо можна було побачити лише вночі за вітряної погоди. Тоді скрипучий ліхтар коло дороги так розхитувався, аж зазирав у наше вікно, і до його світла вибухали мікроскопічні різнокольорові феєрверки на ваті.

Тому Святий Миколай
На всякий час помагай,
Миколаю!
Миколаю!

Проте, розмови про ялинку розпочиналися, як тільки випадав сніг. Не було більшого у моєму дитинстві розпачу, ніж відсутність снігу. Ми починали визирати його, як тільки миналися замріяні осінні дощі і в Опіллі починалися балюнки вітрів. Ух, як вони тоді гнули верхів’я височенних дерев. Гуділи, свистіли, завивали. Лупили гіллям по вікнах. Кидали в обличчя жмені перетлілого листя, а іноді просто якісь порохи. Але, зажмурившись, ми героїчно заглядали на небо – раптом побачимо бодай одну сніжинку.
Але найчастіше впильнувати перший сніг не вдавалося. Одного холодного ранку ми виходили на вулицю, а під деревами, іноді навіть на кронах, та під великими каменюками білів сніг. Зовсім не багато. Якби зараз сказали, тестові зразки.

Ой, хто, хто спішить в твої двори,
Того ти на землі і морі

Яка то була радість – перший сніг! Присівши, ми задумано сопіли, ззираючись, як він іскрився сонця. Ми жмурилися і здавалося, що з кожною такою іскоркою чувся дзвінкий дзенькіт скла. Іскорки іноді були білими, а іноді кольоровими. Все залежало від яскравості сонця і пори дня. Ближче до того, як мало заходити сонце, вони кольоровішали.
За пару годин першого снігу не ставало. Наступний міг випасти аж за тиждень, чи навіть пізніше. Але потрібний сигнал з неба ми отримали.
Тепер залишалося вивчити пісню “Ой, хто-хто Миколая любить”.

Все хорониш від напасти,
Не даш йому в гріхи впасти,
Миколаю!
Миколаю!

З цим ми мали клопіт, бо вчитися не хотіли принципово. А тут ціла пісня. Величезний віршисько з купою куплетів. А деякі навіть треба було повторювати.
Але виходу у нас не було. Зі слів бабців, Святий Миколай слухає і уважно стежить, чи достатньо ретельно діти готуються до його приходу. І від цього залежить, що саме він поставить під подушку. Неслухняним міг покласти і прут або різку. А ще, коли йому дитина не подобалася, під подушкою вона могла намацати слизьку, холодну, зелену жабу. То вже інтерпретував нанашко Шеремета. А ми радісно похихикували, бо знали, що наші бабці жаб чомусь боялися і уявляли, як би вони на це зреагували. Думаю з цією самою метою фантазував і нанашко.

Ой, хто, хто к ньому прибігає,
На поміч його призиває,

Ніхто не може уявити, на які доводилося іти подвиги. З’їдали весь галембец з конфітюром, пили до дна гарбату або пряжене молоко з медом. Навіть не лазили на запічок шукати родзинки. Більше того, перед самим Миколаєм ми робилися такими чемними, що ходили за бабусями, ніби курчатка за квочкою.
Якщо снігу випадало досить, то ми робили перед вікнами совганку, сходилися наші ровесники від сусідів і час до вечора минав швидко. За поганої погоди, наприклад, якщо був вітер, нас бралася нудь. Але чемність перемагала. І ми ту нудь, на радість старших, гнали співанками про Святого Миколая. Максимум, що ми могли собі дозволити, це я знову про нудь, то влаштувати змагання, хто голосніще заспіває, які закінчувалися криками на всю хату.

Той все з горя вийде ціло,
Охоронить душу й тіло
Миколаю!
Миколаю!

Якщо ввечері сніжило, то бабці казали, що Миколай так поспішає до дітей з дарунками, аж з його бороди сиплеться сніг. Вже коли мали заходити до хати, ми ще любили потупцювати рипучий сніг на ганку, вбивляючись в темний обрій у полі і в чорні контури лісу, з іншого боку.
За нашою версією, Миколай мав приїхати з боку поля, бо по ньому легше їхати його великим санчатам. Але варіант його появи з лісу теж не відкидався, бо ми знали, що в лісі є дороги і досить широкі стежки, де могли би проїхати санчата. Ми уявляли собі, як він вмить засніженої ночі, з факелами по боках санчат, а в довжелезні гриви його білих, як зимова ніч, коней вплетені дзвоники. І коли коні фиркають або закидають голови, наприклад, ховаючи від завірюхи очі, їх перелив чути на весь світ. Тільки діти його не можуть почути, бо, як переконувала прабабця Маринка, як тільки лунає зденькіт, малеча швидко засинає.

Ой, хто, хто спішить в Твої двори,
Сего Ти на землі і в морі

Значить його ще поблизу не було, бо спати зовсім не хотілося. Навпаки, тільки бабці вимикали світло, я підривався з вигрітої перини і ставав на коліна перед вікном. Спершу довго і дуже старанно вихукував собі серед лисів на склі вічко розміром у п’ять копійок і, примружившись, пильно вдивлявся у ліс, чи не видно Миколая.
За хуртовини стояла суцільна стіна снігу, але, якщо щедро засніжену ніч коронувала яскрава місячина, то у вічку проглядалися нереальні за красою панорами зимової ночі. Не скривлю душею, якщо скажу, що не кожен художник може бодай намалювати таке саме.
Якщо хтось з дорослих повертався від сусідів, то дуже голосно рипів сніг, у мене починало тріпотіли серце і я схвильовано падав на подушку. А раптом то Миколай, а я до сих пір не сплю.

Все хорониш від напасти,
Не даєш му в гріхи впасти,
Миколаю!
Миколаю!

Зрештою, втомившись від своїх дуже справжніх дитячих турбот, я засинав. На нагрітому бабцею місті дрімота підкрадалася швидко. Але сон тривав не довго і він був дуже чутливим. Мало не котячим.
В морози бабці пускали кітку до хати, вона разом з нами вечеряла чимось смачненьким і, напевно в залежності від холодів, могла дрімати собі на нижній поличці припічку, або між мішками на запічку. Мені дуже подобалося, коли вона лягала у нас в ногах, але тоді я брав її на руки, гладив, дусів, цьомав, а їй то все так не подобалося, що доходило навіть до істеричного няв, що в перекладі означало: рятуууйтеее!

Миколаю, молися за нами,
Благаєм Тебе зі сльозами.

Просипався я раптово. Зір фокусувався у мороці довго, пеленна сонливості втікала від мене сама. Я автоматично засував руку під ясьок. Якщо нічого не намацував, то починав плакати. Бабці заспокоювали, що вони вже бачили Миколая, що він в сусідів. Але хіба міг мене заспокоїти факт, що хтось вже з дарунком, я ще під питанням. Тоді я згадував свої грішки і мене охоплював реальний розпач, що він не прийде.
Якщо намацував пакунок, то тут же радісно тягнув його до себе. Зазвичай пакунків було два – один з кількома малими забавками або однією великою, другий з цукерками і помаранчами.

Ми Тя будем вихваляти,
Ім’я Твоє величати,
На віки.
На віки.

Оскільки у мороці я не міг побачити іграшок, то відразу намагався намацати цукерки або помаранчі. Найперше, добирався до “каракумів”, “мішки в шоколаді” і різні такі посипані вафельною стружкою. Коли язик прилипав до піднебіння, то виручала чергова помаранча. В інші дні нам давали по кілька цукерок, а тут можна було їсти, скільки влізе. Бабці нагадували, що не можна все нараз з’їдати, але не відбирали. Бо, як забереш подарунок від самого Миколая?
Коли розвиднювалося, або, зрозумівши, що через моє чавкання і шурхотіння папірчиками сну більше не буде, бабуся вмикала світло, то вся підлога біля канапи, на якій я спав, була закидана обгортками і шкірками від помаранчів.
В хаті домінував дуже кайфовий чукулядово-помаранчевий аромат. Він витав між прохолодою з вулиці, яка вривалася до хати, як тільки бабця відчиняла двері.
Сухарики, грибочки, горішки мене не цікавили, хоч, очевидно для збільшення об’єму дарунка, їх там було завжди досить. А велику чукуляду, часто їх було дві – “Оленка” і “Чайка” – не чіпав, бо нею я мав похвалитися мамі, що мені приніс Миколай, коли вона приїжджала на суботу і неділю.
На саме Рідзво, поруч з лялькою Миколая, – той самий дідо Мороз, червона шуба, торба на плечі, але на голові замість шапки убір священника, – у нас клали велику знимку Шопки, в якій рухалися герої, якщо акуратно потягнути за стрічки по боках. Її нам щороку до свят передавала родина з Польщі. Нерідко бабця акуратно досягала з конверту облатку і обережно, щоби не поламати, притуляла її до Миколая.
Розпочиналася Коляда….

This entry was posted in Історія, Віра, Люди, Традиції and tagged , , , , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.