Людмила Лінник, Станіславів
Знаєте, як то є – бути панев з міста? То коли твої десять дворідних братів і сестер жиют всі в єднім селі, а ти – в місті. І вони там все собі свóї бо свóї, а ти тільки приїздиш як сі скінче школа і в свєта. Нє, всьо файно – ви сі любите, бавите, але, такой чєсом хтось сі взлостит, тай вшкварит – пані з міста.
А мені в моїм селі в баби з дідом було файно. Бо знаєте, кілько там всього – в місті такого ніде не ввидиш. В баби в сінях донині стоїт куфѐрок. Ви не знаєте шо то? Ну, скриня така, на ногах, з дерева. Здоровецька, бабі по груди. Я в тоту скриню могла сі вмістити ціла, хоць сидячи, хоць лежачи. Бабин куферок прóстий – без різьби чи прикрас. Звикла собі груба дошка, вмальована яковсь жовтов фарбов. Той куферок видів Сибір. Як вони його відтам везли?
Втворити куферок самому було не мож, бо він сі замикав на ключ, і, навіть, якшо той ключ в баби вдавалоси полегкі віпросити, то все їдно – підоймити тіженну деку нікотре з нас саме було не годно. Затого, як тілько ми виділи, шо баба йдут до куферка, то конче лѐтіли за нев, аби такой запхати туда свего носа. А в куферку були скарби.
Всілякі там скатѐрки і вишиванки, бабині лахи і постіль, рушники і хустки. Баба в нім ховали і гроші, і риж з гречков, і чукуляду яку. З куферка чимось таким все пахло – зіллям, казали баба. Але найбільшим дивом була тота куферкова дека, зі спóду ціла пописана тайними знаками. Бабинов руков, різними ручкáми і олівцями писало таке: корова бігала 12 лип 86, корова бігала 5 чер 79, бігала корова 14 кві 64… Від кого чи за ким бігала корова, ми не знали, як і чого то було таке важнѐ, шо аж треба було писати всередині куферка. Але баба казали, шо вони то пишут, аби знати, коли в їх корови буде тилє.
А мені, пані з міста, такой добре було в селі… Особливо вліті, коли мож було пасти корову. Ви пасли колись корову? Оту, котора бігала? Я не знаю, шо ше може бути ліпшого вліті…
За бабиним городом зачинаєсі Гірка. То колись був цвинтар. Той цвинтар, як і церква, згорів у войну. На Гірци сі лишило йно два христи – і баба казали, шо коли ми попри них йдем, то треба сі христити. Ми не тілько сі христили, але й клікали коло тих христів і казали «Ангеле Божий», а ше збирали у шкільнім сіні квітки і клали до них. Нас за тото не дуже жєлували, бо топтати шкільне сіно аби набрати ромашóк було не файно.
Гірка крута і лиса, трави на ній майже нема, то пасли ми корови в долинци і на стадийоні під Гірков. То було нечисте місце – ходити там як сі стемніє було не мож, бо блуд сі чіпав. Але вдень – ніц, ходилосі…
Я любила віходити зі свойов коровов зранє найперша. Зриваламси вдосвіта і торочила бабі, шо як то вони ше не здоєли корови, аби я вже могла її пасти. Мені треба було втрапити на тоту Гірку найпершов, аби ше ніхто по ній не йшов. Бо тоди Гірка була срібна! Баба казали, шо то пилова роса. Коротенька трава, як стрижений чуб, вся була вкрита дрібонькими росинками, а сонце світило на них так, шо вони були як срібло – тугі і блищєчі.
Моя корова лѐтіла по Гірци напередмене, і кігнула за собов грубий ланц. І там, де вона бігла, лишєвси грубий зелений слід, ніби здоровецька гадюка проповзла по траві. Я лѐтіла за коровов, ше не здоймивши гумаки – бо вдосвіта по тотій росі було такой зимно в мої панські ноги. Лѐтіла і думала собі, як би було файно написати в бабинім куферку зеленим олівцем, шо моя корова бігала нині зранє! І всьо то срібло, всьо то сонце і вся та зелень були лиш мої – на десіть мінут, поки не зганєли на Гірку єнчі корови.
А тоди вже тепліло, сонце лізло вище, пилова роса зі срібної робиласі просто мокров, та й вже мож було роззуватисі і літати по долинци і стадийоні, чєсом зиркаючи на корову, чи ше не в шкоді.
Отако, хоць я і пані з міста, а з коровов би си й нині дала раду. Хіба йно вставати вдосвіта, аби ввидіти срібло на траві мені вже не так кортит. Шкода лише, шо тих корів у моїм селі майже сі не лишило.
Перебігли всі, чи шо?..
http://vikna.if.ua/blog/author/1379/34652/view
