(Всі події та імена вигадано. Прошу до автора не чіплятися тих, хто себе впізнав. То величезна випадковість. При згаданих подіях ніяка скотина не постраждала, так що активістів з захисту тварин також прошу не турбувати)
– Ну, ще по одній і розходимося. – промовив Ілліч і я взявся наливати всечесній компанії вже десь з п’ятий раз «на коня». Випили, закусили залишками їди і тільки яворівський приймак Стефко, не випускаючи упаковки з майонезом з рук, зумів собі спорудити багатоповерховий бутерброд і наминав, аж за вухами ляскало. Нам вже не хотілося навіть говорити ні про роботу, ні про жінок. Ми про політику зразу пропустили, бо там такий сморід, а сьогодні свято, тому не псували собі настрою. Спочатку про роботу, а потім зразу про жінок і все. Про політику ні слова. А святкували мій день іменин, або як кажуть День Ангела або Святого, в чию честь мене нарекли. За совітів мені було добре, це свято співпадало з «красним днем календаря» і я собі спокійно дома приймав гостей. «За України» святкуванням моїх іменин розтягується в часі і в просторі. Святкую і з колегами по роботі і з тими хто зайде на «огоньок» вечерком на самий день іменин, а також дома на вихідні з родиною і друзями, які не змогли бути в основний день.
– А тепер йдемо на каву,- дав команду дорогий Ілліч, як найстарший з компанії. Але в мене і Ігоря почався нервовий сміх, що решта компанії аж підозріло на нас подивилися. Ми дуетом почали відказуватися від походу на каву, на що Ілліч завірив всіх, що кава з нього. Ми з Ігорком «затєлисі мов тупа сокира» і від такої пропозиції відмовили і всіх інших. Тому я щасливо потрапив майже вчасно, до приходу гостей, додому і продовжив вже іншій компанії святкування іменин.
А тепер про те, чому я був противником «піти на каву». На пам’ять приходить подібне святкування більш ніж десятилітньої давності.
Зібралася дуже файна і поважна компанія: Мільцьо, Василько, Іван, Ігорко і ваш покірний слуга – головний винуватець забави. Ми так культурно посиділи, що були майже тверезі і говорили тоді і про роботу (ну дуже багато), і про політику (до крику), і всім жінкам обмили кості. Всі з розумінням поставилися до того, що мені треба додому, бо гості будуть, а я ще маю і продовольство доставити, бо в холодильнику миша повісилася, так як основний баль буде аж на вихідних. Через пару днів. Тоді друзі мене почали проводжати і… Тут Омелян промовив те, чого я тепер боюся мов атомної войни – «Ну ще по каві і по хатах!» В «Мячику» було забито любителями спорту, в інших закладах громадського харчування іншими любителями, але ми все таки знайшли місце «попити кави» в «Нафтовику», в тому що ближче до кільця. Замовили каву, ну і як ведеться і до кави. І понеслося. «Напрасно старушка ждьот сина дамой», так можна перефразувати чекання дома на іменинника гостями і дружиною. Пропав. Згинув на каві, мов сніг у маю. А телефонів мобільних тоді ще не було, і на якому полі битви і де пропадав іменинник для домашніх була велика загадка. Дзвони, жінко хоч по дротях, хоч в рельсу – «Абонент недоступний і всьо». То тепер, ще не встигне хлоп сісти в компанії і підняти чарку, як мобільник розривається і ніжний голосок жінки відбиває всю насолоду від ще непочатого спілкування в вузькому колі друзів. Розбив би, але шкода. Але повернемося до подій того веселого вечора десятилітньої давності. Забава йшла на повну катушку. Василько з Мільцьом виявляється були в нашій компанії великими танцюристами і не пропускали ні одного танцю, запрошуючи всіх одиноко сидячих жінок і видавали такі «па», що теперішні «танці з зірками» то є ніц . Іван який сидів на торці столу, тримаючи його обома руками, щоб часом не втік, виголошував високоінтелектуальні «речі» мені і Ігорчикові, який скрутився калачиком на стільцях, мирно посапував. А година була така, що за москалів «брехунець» починав грати гімн. Дякувати Богу, на той час не було в ресторані сек’юріті, бо були би дістали файних копняків. А на благання поварів і офіціанток компанія не зважала, а навіть навпаки, наші завзяті танцюристи почали брати до танцю і поварів і офіціантів, не даючи при тому вимкнути магнітофон. Десь пів на першу ночі, я вже допомагав працівницям ресторану спроваджувати друзів, але то було не так просто. Ігор просив його не рухати, бо йому тут дуже файно спати, а офіціантка сміючись, питала чи не хоче та мала бородата дитина цицьки, бо як спить то то губами цмокає. Василь з Омеляном танцювали вже навіть самі. А Іван вів переговори з офіціантами.
– Каву давали? – строго питав він.
– Давали, давали. Смоли би тобі дати, а не кави. Вступайся вже додому – відповідали майже плачучи офіціантки.
І тут прозвучала з уст Івана фраза, яку я не можу забути по нині.
– А голубців ще не було! Поки не дасте, додому не піду!- сказав Іван і ще міцніше вхопився за стіл.
І все таки з моєю допомогою жіночкам вдалося випхати цю прекрасну компанію за межі закладу.
Благо Ігор живе поруч з рестораном, тому після міцного сну, взявши правильний курс на хату, полегенько пішов додому. Василя прийшлося доставляти по повному сервісі «До дверей», дзвонити і швиденько втікати, щоб не попасти під гарячу руку його дорогої дружиноньки. Потім довге прощання з Омеляном і після доставки додому Івана, я з почуттям виконаного обов’язку, десь о четвертій годині ночі з продукцією для гостей потрапив додому.
Описувати, що було дома не буду і не хочу. Нехай ваша уява сама домалює різні варіанти. Але від того дня на свої іменини вчасно приходжу додому і в щасливому сімейному колі зустрічаю гостей. А каву також перестав пити – відверло.
