Олег Ущенко, м.Станіславів
Кущі, які відділяли город від саду, так заносило снігом, що на їх місці виростав височенний бойовий вал, який ми штурмували, аж заслілювало до сонця очі. Якщо вдавалося видертися, то перед нашими, закутаними у шалики обличчями, (вільні були тільки очі), поставало біле безкінеччя, яке творили вітри з надокучливої, бо колола очі, снігової мУчки – так називався дрібний сніг за морозяної погоди. Вали трималися на тонких прутиках аґрусу та позичок. Ми в них часто провалювалися, ламали гілля, могли подряпатися, тому нас з саду виганяли, переджаючи, що можемо лишитися без дарунків на Різдво.
На синьому небі молочні стежки з коменів дотягувалися до завислих серед холоду хмар, щоки швидко червоніли, бо шалік, у кращому випадку, розвівався ззаду, коли санки несли нас в долину, або ми мчали на животах, якщо пробували, як старші хлопці, з’їхати на ногах. Сніг скрипів, хрустів, човгав, чвакав, він відзивався на кожний крок з кришталевою дзвінкістю, але все одно програвав дитячому гамору.
Нанашко Шеремета кричав з ґанку:
– Ану ціхо, бо зима спудитси криків і втіче! – Такі аргументи впливали на дітлахів. Школярі реготали і тоді нанашко переходив в атаку. – Та, курва мать, від вашої совганки корови перестанут доїтиси!
З його комори тягнулася до неба біла цівка диму. Коли ми забігали погрітися, наприклад, якщо заходили такі запарі в руки, що не мож було відхукати, то бачили на кухні величезний баняк з заліпленою тістом кришкою. В долині від баняка відходила припаяна блискуча жовта трубка, яка зникала у розрізаній на половину металевій діжці з водою, і з’являлася з долини цієї діжки. З трубки у склянку на табуретці дзюркотіла рідина. Нанашко рідину шанував. Коли її набиралося повна склянка, спершу, старанно нюхав, іноді надпивав, щоби не пропало ані краплі, і обережно зливав у здоровенну пляшку. В кухні заспокійливо гуділи і потріскували дрова, а нанашко, загадково посміхаючись, сонно куняв, позиркуючи один оком на склянку.
В хаті весь весь час пахло смачним. Щастило натрафити навіть на таку розкіш, як, наприклад, з’їсти поламану тАбличку для андрутів. Попри всю свою заклопотаність санками-совганками-снігом ми прекрасно орієнтувалися у справах дорослих. Наприклад, знали коли цьотка Маланка випікала тАблиці під андрути. Вафельниць було кілька, але тільки вона вміла спекти справжні – крихкі і пахучі. Тоді ми, немов кошенята, що прислухалися, як дзюркоче під час доїння молоко, так само облизувалися на запах з комори цьотки Маланки.
Вона мусила напекти вафель собі і ще з десяткові сусідів – хмара роботи. Ми ревно спостерігали, як на підвіконні ростуть стоси круглих вафельних листків. І нетерпляче чекали, коли листок розламається або пригорить і тоді вона виносила нам доїсти. Ще теплий, пахучий і крихкий. Він апетитно хрумкав, але так швидко танув у роті, що не було що ковтати. Цьотка поралася швидко і майстерно, якщо довго не виходила, ми починали забавлятися і, щоби втихомирити галас, вона виносила добрий листок, розламувала і давала кожному в руки. Бо ми ділилися з бійками і криками.
На ту пору, як для нашої буденної поведінки, ми виглядали еталонно чемними. Перший судний день – святого Миколая – давно минув. Чукулядки, сухарики та мармелад з його дарунків давно з’їлися, забавки де-хто встиг навіть поламати. Адреналін вивітрився, виморозився і ми чекали на Різдво. Для нас воно починалося з запахів копченостей у сінях, який все-таки переборював запах квашених вогерків, і розчиненого тіста в хаті. З наближенням свята тих запахів ставало все більше, вони увінчувалися одного вечора медовою кутею з горіхами та родзинками.
Але перед тим…
Прабабця терпіти не могла магазинної чукуляди, тому перед святами нам передавали з Польщі какао-боби. Контрабандою, чи, як то назвати. Спершу прабабця Маринка старанно принюхувалася до кожної фасольки. Боби були іноді ще зеленими, ми теж нюхали і мушу зізнатися, що навіть віддалено не нагадували запаху чукуляди. Перебрані боби бабці кілька ночей підряд сушили у грубці. Вони голосно потріскували. Після третьої ночі боби темніли і починала пробиватися арома чукуляди. А в кінці тижня через насичений чукулядовий запах не можливо було заснути. Ми навіть пробували ті боби їсти, вони робилися крихкими, легко кусалися, але гіркота вмить заступала запах чухуляди. Ми кривилися та випльовували.
Тим часом прабабця клала у свою мідну чи латунну, важку ступку по кілька бобин і старанно розтирала. Від монотонної роботи на прабабцю находило бажання розповідати. То були спогади про Відень, про величезну Різдвяну ялинку біля церкви, про ковзанку, медові пряники і ковбаски. Прабабця так вміла розповісти, що ми не просто облизувалися, нам здавалося, що ми все це їмо. Нам робили гарячу чукуляду. По половині банячка ми випивали вдома, а з другою половиною виходили на вулицю. На морозі арома чукуляди швидко збирала навколо нас хмару дітей і ми давали кожному по ковтку. Ковток гарячої чукуляди серед дзвінкої від морозу білизни, то, я вам скажу, найфеєричніші спогади.
А попереду нас чекали величезні кльоші з рідними сухариками, пальчиками, горішками, грибочками, білочками, червоними, білими, жовтими, коричневими перекладанцями, политими чукулядою або сметанковими помадками, посипані цукром, перекладені збитими білками, домашніми маслами з таким же домашнім згущеним молоком, яке варилося перед тим, заварними кремами, а ще були сирники, завиванці, струцлі, медівники, штруделі, солодке (бісквіт), кілька видів андрутів, ну і кругленькі саморобні чукулядові цукерки з горішками в середині, щедро обкачані в цукрі та какао.
