Смерть

Богдан Волошин, м.Львів
– Вуйку, ви знаєте, шо таке смерть?
– Та чо не знаю. Я сам смерть.
– Як то?
– Коли був дітваком, то у нашому вертепі Смерть представляв. В мене випали передні зуби і я дуже шепелявив. Всі страшно сміялись із шепелявої Смерті і давали мені гроші. А потім Янгол в мене ті гроші забрав. Я пробував битися, але він був сильніший за Смерть і вибив мені ше й два нижні зуби. Я ше більше шепелявив і ніхто не годен був зрозуміти, що та Смерть говорить і то було дуже смішно. В мене і зара нема передніх зубів. Але у вертеп мене не кличуть. Бо то не смішно – стара беззуба шепелява Смерть. То сумно. А за сум гроші не дают…
– А як ви думаєте – Смерть то така страшна баба із косою і каптуром?
– Та де, то дурне. Пощо Смерті та коса. Тоді би всі небіжчики були безголові. І вся хата була би в крові. Йой!
Вуйко пересмикнув плечима від відрази. Дістав дзиґара, шарнув сірником і смачно закурив, пускаючи сивий дим перед себе.
– Я думаю, шо насправді Смерть виглядає як стара жінка, яка шойно поховала своїх дітей. Стара із заплаканими очима і зимними руками. Ти собі, Бодьку, приставлєєш, скількох за день вона оплакує? Сказитися можна! Тому вона все заплакана і сумна.
– Вуйку, а ви смерті боїтеся?
– Та чо її боятися. Від неї не втічеш. І не відкупишся.
– А во ви курите. А то може бути рак, хвороби, біль і біда.
– Бо, Бодьку, коли куриш, то так ніби всіх маєш в сраці. І то гріє душу.
– А в Бога вірите?
– Та чо не вірити. Якшо він є – то поможе. А як нема, то я тою вірою собі поможу. Може і не поможу, але буду думати, шо помагаю. І то важне. То як дзиґари курити. Пакнеш си два рази і вже легше.
– А шо вам в житті найбільше шкода було?
– Тих копійок, шо мені Янгол забрав… Курча, досі маю на него злість. Навіть по смерті. Сам йому яму копав на цім цвинтарі…
Старий цвинтарний копач глибоко затягнувся, випустив клуб диму у морозне повітря, закинув на плече лопату і поманджав собі поміж могили. Буде тут після наступної смерті.