“Жінка” -український часопис, що виходив у Львові в 1935—1939 роках. Двотижневик, орган центрального українського жіночого товариства «Союз українок».. 1935, ч. 12, с. 8.
Розказують нам, що в давніх часах після великого кохання залишалося зломане серце і зв’язана стрічкою пачечка листів. Сьогодні любовних листів уже не пишуть, а серця не ломляться…
Усе, що остається тепер з “великої любови”, це свідомість, що деякий час не можна буде слухати спокійно деякі ґрамофонні кружки. Нічо не є так до сліз сумне, як веселий Schlager, що пересяк пахощами споминів. А крім ґрамофонних кружків є ще один предмет, що затроює супокій сердець, які перейшли “велике кохання”. Це − телефон.
Телефон − це малий, демонічний ворог забуття і тихої резиґнації. Стоїть собі, такий невинний і діловий із вигляду і вдає, що ціла любовна історія, яка саме скінчилася, його не стосується.
А чейже цей телефон цілими місяцями дзвонив так пильно, говорив такі чудесні речі, кликав, підбадьорював, просив і дякував — о семій годині ранку, о пів до третьої в ночі, при обіді чи вечером часом несподівано довгим уриваним звуком замісцевої розмови. Він ніколи не перешкаджав тоді, коли був такий голосний, а так жахливо йде на нерви тепер, коли мовчить.
“Ніхто не дзвонив?” — “Ні, ніхто”.
“Чи справді ніхто сьогодні не дзвонив?” — “Так дзвонила кравчиня, казала…”
Або телефон дзвонить і серце зачинає бити скоро, скоренько.
“Галльо! хто говорить?” “Тут фірма ікс і ипсильон. Ми отримали сьогодні прекрасну колекцію килимів — ”
І після цеї абсурдної вістки телефон мовчить знову три довгі дні.
Такий він безсоромний.
Одначе що в ньому найбільш нікчемне — це мовчазна спокуса його мушлі. Вона здається говорить: треба тільки підійти, зняти слухавку… “галльо 1332 — це я — я коханий, прохаю — дозволь, щоб усе було, як колись…….”
Але коли ти здіймаєш слухавку, то в цій хвилині знаєш, що все це безглуздя. Нічого вже не буде, все скінчилося…
Нічо на світі так не минається, як кохання, що минулося…. І ти розумно відкладаєш слухавку, заки ще зголосилася телєфоністка.
Так — але по місяцеви стає легше а по двох вже не лякаємося і серце не бється, коли дзвонить телефон. А по році питається хтось знайомий: “Не знаєте випадково числа телефону пана В?”
І — на диво — ти не знаєш уже цього числа, який кликала тисяч разів…
Забути число телефону − це кінець сучасного “великого кохання”…
Вдячність http://divczata.org
