Людмила Лінник, багатодітна мама зі Станіславова
Було це того дивовижного і спекотного літа, коли в моїм селі висвячували церкву. Я мала тоді років з десіть, і мені випала почесна нагода співати на урочистім концерті з тої нагоди. Та ще й не шо небуть, а «Отче наш». Готувались ми до цієї події натхненно і старанно – репетиції були мало не щодня в музичній кімнаті місцевого дитсадка. Ясна річ, що окрім репетицій мені було чим зайнятись у селі.
Є у мене дворідна сестра, старша на два роки. Ми з нев були ше тота банда: цілий чєс знаходили собі клопіт на свої голови, щоправда моїй голові (чи то пак – сраці) діставалось чогось усе найбільше. Чи то сестра була старша і мудріща, чи то я – пані з міста – була не пристосована до польових умов існування, але наші забави чогось переважно закінчувались моїм травматизмом. То каруселя мені під око влупила – маю знак донині, то з яблуні з’їхала – ногу обдерла до самої най не кажу, всілякі там скалки-кропиви взагалі не злічити, а того разу ми мало не зірвали мій виступ на концерті.
А сталось воно тако.
Є в моїм селі Гірка – колишній цвинтар. А під Гірков – багно. А за багном – стадийон. Мої баба жиют над Гірков з їдного боку, а сестра – з єнчого. Лíтати через Гірку напоперек від баби до сестри було звикле діло, а від сестри через багно на стадийон – улюблена забава. Через найбільшу трясовину лежєла дошка, та нашим діточим ногам вона була закоротка і треба було добре розігнатисі аби перескочити і вцілити на неї. Того разу сестра лéтіла перша, а я за нев і мені троха не пощістило – промазала. З усього розмаху я налетіла ногов на кавалок зилізного заржавілого видра, який стирчєв собі коло дошки купу чєсу і нікого не рухав. Чи то я так ім си напудила, чи шо, але мені навіть не заболіло. Сестра обдивилась мою розперезану лабу, себто – ступню, і резюмувала: кров кабатит, гі з пацєти. Сяк-так сперламси на сестру і на єдній нозі доскакала під гору до її дому – такой було ближче скакати, як до баби. Вдома були вуйко – тато меї сестри. Вуйко найперше зблідли, тоди почервоніли, далі злапалисі за черево, потому за писок, але якось дали собі раду і зачєли мене ратувати. Взєли миску з водов і вмили мою рану від трави, болота і крови. Цілий чєс сі питали, чи болит, і чи видно мені Москву. Москви я не виділа, нога не боліла. Лиш кров кабатила далі, гі з пацєти.
Тоди вуйко сказали, шо треба йти до медсестри. Жила медсестра далеко, на єнчім кінци села. Вуйко попробували мене нести, але руки йому чось сі телепали, а ноги сі вгинали. Так шо – донесли вони мене лише до стрия, в якого був мотоцикль з колясов. Мотоцикль, курва його мама була, не завівси. Мене погрузили на колясу й так покотили удвох зі стриєм по селу. Сестра йшла поруч пішки, і думала собі певно заздро, шо мені – пані з міста – знов повезло: ади, на мотоцикли вóжуси.
Заки мене довезли кров кабатила вже менше. Медсестра сяко-тако пообзирала мою лабу і завинула кавалком бінта. Про дезінфікуючі засоби, типу перекисю чи зільонки вона, певно, ніц не відала. Сказала лижєти з ногов догори і два рази на день мочити в щѝню – хто не знає, то так по-простому сі називає уринотерапія.
Тим самим мотоцикльом, чия мама була курва, мене привезли до баби. Вуйком ше телепало. «Кабатило, гі з пацєти!» – повідомила сестра бабі. «Матко Божа! – зайойкали баба, – Та він же крови сі бóїт!» – заграничного слова гемофобія мої баба не відали. Тоди ми з сестров зрозуміли, шо мий вуйко, а її тато такой герой, бо не тілько не вмлів ні в хаті, ні по дорозі, але навіть не зблювавси.
Баба виділили мені миску аби мочити мою лабу. Сказали, шо щѝнє краще брати від малої дитини, бо воно ліпше помічне. На радість, постачальник діточого щѝня був під руками – мий дворідний братик. Скажу чесно – я сі брилила і впираламси як могла. Пробувала навіть ревіти. Але – концерт! Тай лаба певно сі спамнітала, бо зачєла такой боліти, і то так порєдно. Так шо – заткала носа і приступила до лікувальних процедур.
Баба завивали мою лабу в стирки і мостили під неї подушку. Так я і лижєла в хаті з книжков цілих два дни. Мої дідо – Царство їм Небесне – дивилисі і, як усе, казали: «Роззяві зааааавше віпадок буває».
Сестра добросовісно приходила мене провідувати. Вона з усього розмаху гепала на ліжко, так шо мене аж підкидало, і діловито питаласі, чи болит лаба? Лаба боліла, а після її приземлення на ліжко, над обрієм я виразно бачила московські кріпості. На другу добу Москва була вже геть зовсім близько – отакечки з-за хати її вже було добре видко. Щѝнє діяло поволи. Стати на ногу я вже геть не могла, а концерт близивсі. Баба вирішили, шо для білшого ефекту, вартує крім мочіння ше робити кампреси. Вони мочили в тотім стирку, прикладали до рани, обвивали клійонков, а зверха – стирков.
«Боже борони, аби не наднесло мою маму! – подумки молилась я. – Бо забере до міста і всьо: пропав концерт…»
Але, надвечір другої доби (Богудєкувати, чи шо?) мою маму такой наднесло. Вздрівши на подушци мою ногу, мама найперше поцікавилася в баби, шо вони зробили з її дитиною? «Кампрес!» – буркнули баба, дивуючись з такої чорної невдячності: вона мене тут ратує, а мама ше й воркотит. Кампрес мама розмотала і викинула. Нога смерділа, прости Господи, так, шо, певно, в Москві було чути. Розпухла і почервоніла.
До міста мене такой забрали. Посеред ночі, спочатку троха відмивши мою збідовану лабу, мама поволокла мене до сусіда дяді Жені на п’ятий поверх – він був дитячим хірургом (то ж треба, як доречно!). Його вітальня перетворилась на імпровізовану операційну. Дядя Женя перепитав, у якім я класі і сказав, шо мені перед літом мали робити прививку від столбняка. Я сказала – шо якусь там робили. Він сі вспокоїв. Дядя Женя добре розумівси на дезінфекції: вбрав рукавички, обілляв мою рану спіртом, взєв голку від одноразового шпріца – єнчих хірургічних засобів у него вдома не було – і звелів мені дивитисі у вікно. Шо він там робив я не знаю, але через вікно його вітальні Москву було видко дууууже добре… Сказав, шо мені повезло, бо ше би троха, і або тото всьо само би прорвало в ліпшім разі, а в гіршім було би зараження крові. Мамов телепало… Ше він сильно переживав, шо накладати шви вже запізно, та мене це неабияк врадувало. Дядя Женя сказав уринотерапію припинити, виписав якісь таблєтки і пообіцяв прийти завтра, зробити перев’язку.
Отаке. Полежала я ше вдома пару днів, а тоди зачєла простисі в село, бо ж репетиції йдут повним ходом, концерт на носі, а в мене – лаба на подушци. Біда чоренна!
Мамі вже троха відлігло, і вона погодилась мене такой відвезти. Взутисі я не могла ні в шо – тапок прив’єзували до лаби кандраком, так і шнєпала-м.
Сестра терпеливо супроводжувала мене на репетиції. День концерту невпинно наближався.
І от – нарешті. Мені визичили вішивану бісером сорочку і шалінову спідницю, зачесали – всьо як має бути – а в шо впхати лабу? Мистецтво, як відомо, потребує краси, а краса – жертв. За лаштунками клубної сцени з моєї ноги здерли пов’язку, накігнули з горем пополам білу підколінку і впхали в босоніжок. Москва, скажу я вам, немилосердно наблизилась. Дальше – всьо, як відрепетирували: по репліці я вийшла на сцену, стала перед мікрофоном і почала співати: «Оооооот-че нааааш…». Матінко кохана! Таке ми не репетирували – повнісінький клуб людий і всі встали! Музкерівничка за лаштунками злапаласі за серце – подумала, шо я сі спудила і внімію, або взагалі втечу. Я, по-правді, чуть не вклєкла, але співати не перестала. Тілько на писку замість молитовної кривляки з’явилась злегка придуркувата. Де мені було тоди знати, шо як співаєси «Отче наш», то всі встают?! Плескали мені, гіби сі показили.
Отако, я тамтого літа вздріла Москву, ми з бабов перевірили на практиці ефективність уринотерапії та випадково вилікували вуйка від гемофобії. Я ше троха пошнєпала в своїм тапку. Літо сі скінчило. До школи йшла вже по-люцки: дві лаби в мештах. Стопа зросласі криво – довго даваласі чути, маю до нині шрам. Тоди всім сі хвалила, бо був він троха подібний до тризуба.
Джерело: http://vikna.if.ua
