Ви задумувалися чому розвалився Радянський Союз? Є різні версії і припущення, які висувають провідні політологи і політики з цілого світу. Навіть ті учасники, які підписували документ про розпад Союзу до тепер не знають чому так сталося. Тому через більше ніж 20 років я розкрию велику таємницю розвалу комуністичної епохи.
Після закінчення інституту, а то діялося на початку горбачовської перестройки, я молодий і амбіційний фізик подався в колишній Ленінград займатися наукою в галузі дослідження напівпровідників в фізико-технічному інституті ім. Йоффе. Робота була дуже цікава і до душі. Я постійно згадую про велику кількість людей які з мене оточували і які робили багато доброго для мене , молодого і впевній мірі тоді ще непрофесіонала. Серед багатьох особливо вдячний моєму керівнику Льву Соломоновичу Берману, тодішньому заступнику директора інституту Іванову-Омському та академіку Жоресу Алфьорову- теперішньому директору інституту та лауреату Нобелівської премії . Але було ряд причин через які мені прийшлося покинути Ленінград і переселитися в Дуброву. Пригадую , як я ходив по Долині і шукав роботу, заходячи в усі підряд підприємства та організації. Як на мене дивилися з подивом, що за чудо без всяких паперів і рекомендацій ходить і розповідає чи не потрібні комусь його знання і вміння. Мені тепер смішно стає з тих походів, але світ не без добрих людей, які для мене виявилися одягненими в міліцейську форму , особливо тодішній капітан пані Нателли. Прийшов додому і заявив, що маю йти наступного дня до заступника голови райвиконкому Дідохи на співбесіду. Домашні були в шоці.
В призначений час я був приймальні голови райвиконкому. Вийшла поважна жіночка, як потім довідався – секретар райвиконкому Ілітич і коли довідалася хто я, запросила до кабінету заступника. Як мені тоді повірили тільки на слово, не знаю. Розмова закінчилася тим. що я розраховуюся з попереднього місця роботи і мене беруть на роботу в апарат райвиконкому інструктором.
Через декілька днів я вже входив в робочий кабінет кабінет більш менш розуміючи, що я буду тут робити. Мене зустріли дві молоденькі жіночки мого віку – Мирося та Галина. То були мої найблищі колєги по роботі. Мирося була найдосвідченіша, вона вже працювала близько двох років на цій посаді, а Галя почала працювати пару місяців перед тим. Ми були молоді і веселі, тому після вивчення навколишньої обстановки я заявив, що основною своєю роботою вважаю пильнувати за прапором , який гордо майорів на флагштоці якраз за вікном, біля якого стояв мій робочий стіл. Галя нормально сприйняла мій жарт, а Мирося здивовано поглянула на мене поверх окулярів і покрутила пальцем коло виска. Робота, яку мені доручали , мені перестала подобатися вже тижнів через два. Але я кожного ранку приходячи на роботу дивлячись в вікно доповідав дівчатам, що радянська влада на місці і можемо братися до роботи. Ми з тої традиції сміялися , навіть і Мирося. Одного разу Галя може випадково, а може ні, запитала мене про те чи може знітися влада, а я лянув, що поки я на сторожі того прапора то не зміниться, як не буду пильнувати то всяке може статися.
Через рік я ледве покинув роботу в райвиконкомі.Як говорив мені Лев Соломонович Берман, то не те місце роботи за яке треба триматися. Це була осінь 1997 року. За прапором ніхто більше не дивився і влада за пару років змінилася. Коли я проходжу тепер повз аднінстратвний будинок , то дивлячись на український прапор і завжди згадую про те, як я не впильнував радянську владу. Думаю, що потрібно піти до голови районної ради і сказати йому, щоб закріпив когось пильнувати вже український прапор, бо можуть не впильнувати українську державу, так як я СССР.
