Трохи зимового

Олег Ущенко, м.Івано-Франківськ

Новий рік на Опіллі називали – Москальське Різдво. Жартома. Чоловіча частина місцевого населення появу нового свята сприйняла з непідробним ентузіазмом, бо перед ними відразу на цілий тиждень розсунулися вперед перспективи випити і закусити. А ще то був день,коли дуже довго дивилися телевізор. Оскільки такий матеріальний доказ прогресу на цілий кут села було тільки в мого вуйка Янка, то у нього практично збиралися всі сусіди.
Стояли навіть в сінях. Хто спізнювався, то задовільнявся слуханням коментарів тих, хто міг бачити екран. Люди посміювалися, підгигикували, перепитували. Все це перетворювалося на доброзичливу базарщину, яка закінчувалася імпровізованим застіллям, яке тепер би пасувало назвати словом фуршет, і поволі засинали під кіношні завивання вітрів та танці лататих хурделиць…
Я хотів втекти совгатися на санках або лижвах, а мусів старанно терти мак. Та ще і під наглядом. При чому слово мак в той день вимовляти заборонялося – інакше в хаті весь рік хазяйнуватимуть миші. На мак казали зернята. Одного року, коли мені серйозно піднадоїло монотонне шаркання макогону навколо макітри, на чергове зауваження я демонстративно голосно крикнув до бабці, що мак вже готовий.
– Ну, а він що робе? – Зомліла старенька і так перелякано пополотніла, ніби на неї мчали стадо голодних зубатих мишей.
Приблизно з класу третього на мене покладалося ще одне завдання – привезти ялинку. Це пояснювалося тим, що мені не подобалися ялинки, які привозили дорослі. Вони були короткими, але з карикатурно широким гіллям. Як кошниці, казала прабабця і тут же пригадувала, які ялинки були за її молодості у Відні.
І вчергове переповідала історію, як одного року ще маленькі бабці взялися допомагати її мамі, своїй бабці, прикрашати ялинку. Невміло попідвішували свічки – тоді про електрогірлянди ніхто не чув, але замість них використовували невеличкі свічки в акуратний підсвічничках з прищепками, якими їх кріпили на гіллях. Коли прапрадід і прапрабабця вийшли з хати, то котрійсь з бабців заманилося запалити свічки, не чекаючи вечері, і тоді мало не згоріла хата, бо вогонь перектнувся на срібло. Так прабабця називала “дощик”.
Найцікавіше за ялинкою було райзувати з вуйком Миронком – найкращим мисливцем. Ми не йшли відразу в ялинник, а починалася екскурсія лісом. Сніг рипів дуже голосно, ніби нагадував хто тут ґаздар, різав яскравим світлом очі, тому ми тримали над чолом долоні дашком, ніби герої Юрія Ритхеу або Миколи Трублаїні серед вічної мерзлоти, творами цих письменників я тоді фанатично захоплювався. Вуйко розмовляв теж голосно, мало не кричав. В основному показував, де побачив зайця, лисицю чи косулю. Якщо погода і час дозволяли, то ми обходили його сільці і бувало поверталися з трофеями – в основному то були зайці.
Я любив стрункі ялинки і високі. Вуйко Миронко завжди поснював мені, що вони не влізуть до хати і радив обирати з дрібних, а ці росли в ширину. Знаючи мої смаки і непоборну безкомпромісну впертість, вуйко брав з собою сікатори – великі садові ножиці і, щоби довести мені, яка ця ялинка гарна, у мене на очах вкорочував гілля. Треба сказати, що він був всебічним майстром. Ялинки виходили подовгастими і стрункими. Як намальована, – захоплено вигукувала прабабця Маринка.
Ми висаджували красуню на санчата, я сідав зверху і так іхали додому.
В хаті було дуже багато пари. З кухні. Бо готувалося дванадцять страв. Я зголоднів і легко вловлював запах жареної риби, грибової поливки, пампухів, які в нас пекли троякими, маринованої риби, голубців і звичайно куті.
Але до вечері їсти заборонялося – аби не заїсти щастя. Тому ми взували ялинку у хрестовння і висаджували її на скриню, яка у бабциній хаті правила за стіл. Навіть старанно вкорочена ялинка впиралася у стелю і тоді, щоби покласти згори гарний стародавній чубок, з кого по боках звисали скляні бурульки, горішню гілку вкорочувалося. Під моє насторожене сикотіння, бо я шкодував кожного сантиметра цього пахучого дерева.
Я любив розвішувати давні забавки – скляні, матерчасті, фаянсові, величезні, просто гігантські бомби ми розвішували з чотирьох боків на самій горі біля чубка. Вони там дуже вписувалися композиційно. В нас було дуже багато ще “польських” грибочкв, миколайчиків, церковечь, сонечок. Щоби вони гарно блищали котрась з бабусь старанно кожню протирала. Навіть були видуті зі скла гвинтівки.
Гірлянди з Польщі, червоні вишеньки, світили справно, але їх було мало. Тому ми привезли зі Станіслава гірдянди-тюльпани. З цими щороку була та сама проблема – вони переставали світити. Тоді хтось з дорослих мусів розтягувати їх через всю хату і уважно перевіряти пушками, чи всюди добре вкручена малі жарівки. На це йшло хмара часу. Іноді вже розкладені на ялинці гірлянди знову казилися і не світити, то доводилося перевіряти ще раз.
Біля чубку ялинки, на спеціально забитий у сволку гачок ми підвішували Павука, а коло хестовиння, поруч з Миколаєм, якого нам теж передали з Польщі, клали Дідуха. Іноді Дідух був таким великим, що мало не сягав стелі. Мені подобався його солом’яний запах.
Поки ми вбирали ялинку, бабці і мама накривали на стіл. Спершу простий обрус. На нього клали трохи сіна. Це накривалося святочним обрусом. В центрі клали підсвічник, біля підсвічника – макітру з кутею, а далі – жарену і варену риби, гриби, пироги, пампухи. Найважче було стриматися, якщо все це накривали за дня, коли на небі не було ще першої зірки. Я так її чекав, що бігав виглядати мало не щохвилини.
Вечеряти розпочинали після благословення прабабці. Зрештою, я знав наперед, що мене на цьому столі цікавлять пампухи, особливо, якщо вони з сливковими повидлами і рожею, узвар та кутя.
Родзинки, горішки і натерту халву клали у тарелях окремо і кожен кидав собі, як смакувало. Звісно, що я був не проти до ложки халви, ложки родзинок і ложки горіхів додати ложку куті і мені би того стало.
Сиділи до тих пір, поки у вікна не стукали колядники.
Розпочиналася Коляда.