(Переклад і публікація з дозволу автора)
Від повітря, голоду, пожежі і війни, не бережи нас, Господи, бо ми впадаємо в посередність і нудьгу, вб’є нас стабільність і почуття безпеки. Замкнулися ми за стінами релігійної коректності і перестали бути людьми, які шукають сенсу життя.
Я розповім коротеньку притчу, щоб пояснити читачеві, що я маю на увазі і яке відношення має підпал Церкви до нової євангелізації.
У одному селі жив атеїст. Він не вірив у Бога і не був зацікавлений у відвідуванні церкви. Він був єдиним атеїстом в парафії. Церква здавалася йому холодною і мертвою, а люди, що ходять до неї – недоброзичливі, байдужі, надто поважні. А в решті він був як усі. Одного разу, спалахнула пожежа в церкві. Всі віруючі парафіяни кинулися гасити пожежу. Прибіг і цей єдиний в селі атеїст. Хтось сказав йому:
– Гей, чоловіче! Це щось нове! Перший раз я бачу, що ти прийшов до церкви.
На що атеїст відповів:
– Я прибіг, тому що перший раз в житті я бачу церкву у вогні.
Це притча. А тепер трохи рефлексії для терплячих.
Моїм глибоким прагненням, як священика і – я сподіваюся – прагненням багатьох інших пастирів, є те, щоб в будь-якій парафії, в будь-якій християнській громаді, не було жодної людини, яка б сказала: я ніколи не бачив Церкву у вогні, я ніколи не бачив розпалених вогнем Святого Духа вірних послідовників Христа.
Багато християн мають сумний досвід ходіння в холодну, мертву церкву, до спільноти анонімних парафіян, в яких немає вогню, а любов (якщо вдасться помітити) починається і закінчується на приписаних заповідями повинностях.
Все частіше говориться відносно необхідності нової євангелізації, про притягнення молодих людей до церкви, щоб оживляти парафії. Можна говорити про більш-менш ефективні методи запросити молодих людей на літургію, про більш-менш харизматичного пастора, про хороші і погані проповіді. Але може рішення є в іншому? Хіба не було б краще розпалити тих, хто вже прийшов, запалити їх серця і уми, які б горіли вогнем Святого Духа? Тільки тоді з’являться інші. Прибіжить, щоб побачити Церкву у вогні.
Коли Бог покликав Авраама, щоб він пожертвував Йому єдиного сина, Ісаака, вірний батьку Ісаак добре знав, що для жертви повинні бути три речі: хмиз, ягня і вогонь. Він запитав батька: батьку, ось деревини для жертвопринесення і вогонь, а де агнець? У них було дерево, у них був вогонь, але у них не було жертви.
Сьогодні у нас є дерево – древо Святого Хреста. У нас є жертовний агнець в особі Ісуса Христа. Нам не вистачає тільки вогню.
Святий Дух прагне запалити наші серця, наші парафії та громади. А Церква палаюча вогнем Святого Духа, є Церквою яка відчуває себе люблячою, яка поклоняється Богові з радістю, а не скаржаться, нарікає, стогне … Це Церква побудована з розпростертими обіймами, не з зачиненими дверми, то ніякий не холодильник для збереження традицій і вікових звичаїв, а щедро накритий стіл. Для всіх.
Дякую Богові, що я зустрічав багато вірних християн (духовенства і мирян) повних вогню, здатних підпалити світ, а не таких, хто ховається в стінах церковної будівлі і задовольняється лише релігійними обрядами. Є їх все ще не достатньо, щоб натовпу переляканих людей дати надію, щоб розпалити в серцях пасторів бажання бути ловцями людей, а не буркотливими сторожами акваріуму.
Ісус Христос прийшов, щоб принести вогонь на землю, а не для того, щоб заснувати нову релігію. Він залишив нас на піклування Святого Духа не для того, щоб ми будували священні кам’яні споруди, але для того, щоб ми розпалили вогонь Його Церкви.