Як завжди в Побрехеньках всі події і герої вигадані. Випадковий збіг виключається. Прошу претензій до автора не мати.
Три дзвінки. Знову збирає директор і завжди, коли я лише надумав вискочити під час перерви в магазин. Треба йти. Поволі сходжу на другий поверх, нема чого спішити, бо Стефко скоро ще не прийде, бо не чує. Гримає собі залізом і дзвінки його не обходять. Про Богдана і говорити нема чого . Зо три рази по нього треба йти, а він все одно скаже, що не чув.
Приходжу, всідаюся на диванчику і чекаю поки всі інші підійдуть.
Директор бігає з кабінету в приймальню, якийсь знервований. Викрикуючи, де ті глухарі і що їм треба в вухо дзенькнути конкретно, щоб вчули . Лише наша завучка, Царюк, стояла з паперами в руках і вся світилася від задоволення. Це не прогнозувало нічого доброго, або планування треба переписувати, або знов якийсь семінар на нашу голову, дякуючи їй, впаде, або ще якийсь інший менінгіт, або точніше пригоди на дупу. Її вигляд відверто говорив – нічого доброго не буде.
– Ну, і скільки вас можна чекати, Богдане Володимировичу? Що вам вуха позакладало, чи що? А ти Стефку тоже міг би скорше приходити! – грізно звучало з вуст нашого директора.
– Та шо неможна навіть руки помити, – оправдовувався Стефан.
А Бодьо божився, що точно не чув тих дзвінків.
Тут двері привідчинилися і показалася червона морда заступника по хазяйству Маркинсона. Він потягнувши носом, запитав: «Мене не треба?». І відразу зник. Ніхто не встиг зреагувати. Не заступник, а ніби дух.
– Значить так, народ,- правив директор, – Начальство на нас забило, гроші не дає, а ті що маєм в казначействі заблокували, тому нам буде скоро срака. З того всього видно, що і так хочуть скоротити освіту, а їм комбінати поперек горла стоять, тому треба закрити.
– Та ми акредитацію пройшли,- несміло починає Роксолана, психолог.
– Та заб’ють на нашу акредитацію. Як захочуть то закриють і будем всі ми в сраці.
Тут, з милим виразом на обличчі, починає завучка:
– І тому,- розтягуючи слова, – нам треба не сидіти, щось робити. І робити щось таке, щоб всіх здивувати.
Ну, всього, пронеслося в мене в голові, кіно і німці. Завуч щось придумала, а всім решту спокою не буде. І я. як завши,з дуру ляпаю:
– Може би змо в космос полетіли!
– На автобусі, бо він і так всіх задовбав,- підтримує мою бздурку директор.
Всі сміються, але Царючка перехоплює ініціативу і доводить нам, що то цікавий проект і коли нам вдасться його реалізувати, то така слава піде про нас і стільки начальства до нас приїде і всюди про нас говорити будуть. А про кількість відкритих уроків і семінарів різних рівнів і говорити не прийдеться….
Я пойняв, щоб ліпше мені було язик собі відкусити. Але мова моя – враг мій- як кажуть москалі і тому так зневажливо до мови відносяться, що три слава мат для связі рєчі.
– Тому всім даю тиждень часу, щоб написати свої погляди на вирішення цього проекту. А до кінця дня Міля Михайлівна розробить приблизний план, що і чим кожен буде займатися і на основі цього плану будемо складати наше планування.
– І так! – встряє директор, – Ми з Смутковським підемо на гумік. Так Міля і запиши.
– Чого? Коли стільки роботи. – перебиває директора Царючка.
– Спокійно. Ми підемо шукати скафандри. –відповідає їй директор.
На тому розійшлися. І почалося. Наради. Планування. Кричання. І робота закипіла.
Мені трохи повезло, бо на мою долю випало лише встановити бортовий комп’ютер, а так як я довів всім, що старий і вже склерозний, то програмувати того комп’ютера взялася Міля з Ганькою.
Найбільше роботи навалилося на Стефана, Славчика і само собою на Рурковича і Пігіля. Працювали всі з ентузіазмом і вже десь за рік часу жовтий обдертий космоліт з надписом на борту «Шкільний» був готовий.
– Значить так.- почав директор, – я вас зібрав, щоб оголосити, що в режимі майже секретності з автобуса ми зробили космоліт, бо він і так по землі не годен був їздити, тому най ліпше до сраки в небо полетить. Хоть якась буде користь. А тепер будемо формувати команду астронавтів, бо на чім є летіти, а кому-ні, щось тут у нас всі відбріхуються. Тому я оголошую склад команди:
Я –командир космольота,
Руркович – главний рулєвой, а Руслік- запасний.
Тут запротестував Руслан: «А чого я? Я маю платників катати і воше при чому тут Руслік?»
– Не патякай багато,- відповів на то директор, – бо лиш на тебе ми знайшли на гуміку ще один скафандр. Вітя в нього не влізе. А комусь треба буде і відкритий космос виходити, як якась зараза відірветься. Так, що полетиш ти . Я сказав і крапка!
І продовжував зачитувати список екіпажу.
– Стефко полетит, бо як щось треба буде підварити чи заклепати, чи ще щось, то буде на місці. Пігіль- головний бортмеханік. Жидяра- буде пильнувати комп’ютер. Роксолана- для налагоджування психологічного клімату в екіпажі. І не треба мені говорити, що ти маєш їхати чи Рахова, чи до сраки. В тебе цього року атестація, так, що думай. Дзвони Романові вже най знає. Навариш їсти на якийсь тиждень, то хлопці з голоду не повмирають.
Роксолана почервоніла, хотіла щось сказати, але махнула рукою і зрозуміла, що то її доля стати космольотчиком.
– Доктор також полетить з нами. Не треба говорити, що маєте операцію, чи ще щось. Та то така важлива справа, а ви тут лікарня , лікарня. А як хто з нас срачку дістане, то що доктора не треба? Нє, я Косяру не буду брати, бо він лишень трупи вміє лікувати. Так що, Ілліч, дзвоніть жінці і летимо.
І продовжив:
– І я тут подумав, що нам треба буде кока, повара. Ріта Вікторівна полетиш ти. Будеш нам і карпаччо, і пасту, і ще всяку фігню італійську, і не тільки, варити. Діти? Діти професорові лишиш. Він не летить, бо треба буде комусь вечірню групу вести.
– Значить так,- потираючи руки,завершив директор, – завтра відлітаємо. Всьо.
Але прибіг інженер по ТБ Влодзьо і давай нам читати техніку безпеки. Ми його не слухали, тому він сказав всім розписатися і мастити собі мозги, бо він за нас відповідати не буде.
Народу зібралося тьма. І начальство з Станіслава, і партійні лідери , і ксьондзи зі всіх церков, і ще всякі різні – не приший кобилі хвіст. Ми, 9 сміливців, одягнутих в скафандри з гуманітарки і залатаних на швейній справі стояли, дехто на нетвердих ногах, бо звечора робили проводи перед тим всім шоблом і вислуховували, що нам хто скаже.
На початок мав почати якийсь з ксьондзів, але відразу пересварилися, бо і ГК хотіли перші, а КП не піддавалося, але в зв’язку з тим що були владці, то МП-шники полізли наперед. Я ввидів, що біда і почав кричати, щоб рабин починав, бо інакше наш старт затримається надовго. Так як рабина не було взагалі, то тим скористався молодий католицький ксьондз, який швиденько поблагословив нас, а всі інші щиро покропили нас свяченою водою.
Потім найвищий начальник від влади зачитав посланіє від президента і уряду, в якому восхвалялася роль рідної неньки і її владців в нашому польоті туди, де дідько добраніч каже.
Потім хотів виступити якийсь член від ПР, але свободівці йому не дали говорити і самі взяли слово, в якому зарахували нас до героїв-мучеників неньки, а також дали нам два бунти колючого дроту, щоб ми там щось тай для неньки пригородили. Потім виступали від Батьківщини і просили з космосу боротися за свободу Юлі. На то їм член від ПР сказав, що най би Юлю забрали з собою в космос і десь там далеко лишили. Всі почали плескати в долоні і дуже тішитися, а потім опозиціонери зрозуміли, що не то зробили і знов почали бити тих хто при владі.
Потім виступив пан мер і дав нам на дорогу пару міхів чорного хліба, а муніципальна оркестра заграла нам щось на зразок чи то гімн СССР чи то коломийки. Але на то ніхто уваги не звертав і ми, славні астронавти, почали залізати до нашого космольоту.
Командир Медвицький віддав команду на взліт і наш Руркович, голосно сигналячи і матюкаючись, почав розганяти нарід з площі перед стадіоном, бо інакше ми не мали де розігнатися. Але тут ми побачили, як крізь натовп ломанулася наша Міля і розмахуючи чимось в руці погнала за космольотом. Я закричав до Рурковича:
– Хімік развєдчік, двері відтвори, бо щось Міля хоче передати!
Руркович відкрив двері і Міля догнавши космоліт, передала мені флешку з програмою польоту. Я покрутив флешку, пошкрябав потилицю і тихенько заховав її в кишеню.
Після короткого розбігу, підскакуючи по ямах наш космоліт відірвався від землі і зробивши коло над рідними теренами стрімко почав набирати висоту. Але тут щось пішло не так, нас почала кидати в різні боки, двигун запчихав, а потім як рванув. Швидкість зростала шалено, нас втиснуло в крісла і здавалося, що позаторічна паска з мене вилізе. Але через деякий час все заспокоїлося і я пішов в рубку управління.
В рубці управління видно нічого не було, лиш голос Медвицького крив матюками і Рурковича, і Пігіля, і Русліка.
– А що ми винні що хренова прокладка, яка була таку і поставили, ну буде трохи диміти , то нічого, час від часу будемо відкривати вікно. – заспокоював командира Пігіль, в якого лиш блищали зуби і очі. Він і Руркович були в шмірах з ніг до голови. Руслік тихенько нив, що був би катав платників і навіщо його тут.
– Ще слово і будеш знадвору, -пригрозив Медвецький командирським голосом.
– Та я шо, нічого, вже мовчу,- оправдовувався Руслан.
– Ти не мовчи а бери той кусок бляхи і виганяй з рубки дим!
Побачивши мене , командир запитав, чи я вже запустив в комп’ютері програму нашого польоту. Я покликав його в в командирську рубку і там тихенько пояснив ситуацію, щоб не сіяти паніку серед екіпажу. А ситуація було препаскудна. Найперше я поставив на борт комп’ютер випуску кінця 80-років ХХ століття, він працює під Юніксом, надійний зараза, ні разу за 25 років не збоїв, віруси його не чіпають, але…
– Що але? – запитав командир.
– Та дурниця, флешку з програмою нема де запхати. Тоді ще ЮЗБ-портів не було.
– І що будем робити?
– Та буду вносити якісь дані руцями, а трохи Руркович в ручному режимі політає. Якось додому може вернемось.
– Блін, з вами не тощо додому, а на Землю не знати коли повернусь, – сумно відказав командир.
В кают компанії було весело. Стефко травив анекдоти, Ілліч – політику, а жіночки тішилися з них обох. Зайшовши в каюткомпанію, командир потер руки і:
– Не послать лі нам гонца за бутилочкой вінца!
– То свята справа! – відказав доктор і Ріта з Роксоланою встали і почали готувати стіл для першого космічного свята.
За бутилкою бігати не треба було, бо ми запаслися тим добром ще на Землі. Тому покликали Рурковича і Пігіля , а кермувати лишили Русліка.
Перший тост, як годиться , за успіх справи. Випили. Закусили ікорочкою, кабачковою, що Рітуся, ще минулого року заготувала. Ну і сала з часничком. Весело було Аж поки Руркович не почав:
– Командир, а може бизмося побили?
Я запропонував посадити Рурковича за руль , а Русліка за стіл, бо ще тверезий, як дурний.
– Та п’яний Руркович, як чіп! – сказав командир
– Та де заїде? Космос, ментів нема, -заспокоїв я командира
… Удар був страшний, коли ми опам’яталися і оцінили ситуацію, то нам стало сумно. Руркович так нарулював, що вїхав в МКС і примудрився відірвати дві секції від неї. Які зачепилися за наш космоліт і Руслік зі Стефком виходили в відкритий космос, щоб ті частини відчепити, але Стефко все оглянув ґаздівським оком і тому, ті секції були примотані колючим дротом до космольоту. Добре, що свободівці його нам вдарували.
Повернувшись з надвору, Стефко потирав руки, а Руслік лиш усміхався.
– Та не тягни, Стефку, як ґумку з майток, розповідай що там знайшли? – почав випитувати командир.
– Командир! – почав Стефко, – На ґаздівці всьо придасься. А тут пару тон спирту і пару тон тушонки. Клас.
– Клас, то клас, але що на то скажут москалі і америкоси, то ми їх багатство розграбували., З вами лиш одні проблеми. – переживаючи, щоб не було міжнародного скандалу, говорив командир.
– Та то добре! – радо розвіяв поганий настрій командира доктор, -Американці Шатлів вже не запускають, а москалі , як добре розженемся, то не доженуть..
Ми дружно крикнули ура. Але я пішов слухати ефір, що там з Землі передають.
На Земельці для українців настали сумні часи. Росія звинуватила нас в піратстві, Конгрес США і їх Обама оголосили війну піратам космосу. Президент України здав ГТС , щоб лишень «небило войни» . Свобода оголосила наш екіпаж спочатку героями, а потім ворогами нації. Бо вони думали, що нас в полон візьмуть американці, а вийшло, що нас прибрали москалі. Біда нам з усіх сторін.
Ми зібралися всі в каюткомпанії і вирішили, що пару років треба бути подалі від Землі, а далі буде видно що робити. Тому направили космоліт на край Сонячної системи і там за Плутоном почали вичікувати.
Перші місяці все було добре, але потім почалися проблеми. Стефко і Руслан, як наймолодші почали приставати до наших жіночок, а коли Стефко з’їв останню упаковку майонезу, то стався в нього нервовий зрив. І ми змушені були його закрити в окремому відсіку. Він матюкався, копав обшивку ногами, співав сороміцькі коломийки і просився до своєї Люди на Яворів.
Ріта також нас нервувала, бо ходила напівроздягнена по космольоті, а так як час від часу, ми провітрювали космоліт, бо димів двигун, то був протяг. І Віта постійно кашляла і шмаркала, командир кричав, щоб не ходила гола, але на неї не було управи. Так могли початися вірусні болєзні.
Справи були погані, тому командир вирішив повертати космоліт на Землю.
… Я пробудився від різкого удару ліктем під ребра.
– Петро Миколайовичу, я говорю, що треба готуватися до обласного семінару вже годину. А ви навіть мене не чуєте. Спите. А потім не будете знати, що ви маєте на семінар підготувати комп’ютери і проектор.- вичитувала мене завучка.
Я лупав очима, кивав головою, але був щасливий, що я не десь там за Плутоном, а на рідній Землі. І присниться таке і ще й на нараді.
