Phillip Germansderfer (Бостон, США)
О першій вночі моя стара подруга бронхіальна астма підняла мене з ліжка. Вже 4 роки, як навесні та восени майже що два тижні вона мені не давала вільно дихати, моя бронхіальна астма.
Я, звичайний пацан, 11 років, з вулиці Карла Маркса. Коли питались де ви живете, тато казав, що біля пошти, мама казала що біля Палацу Культури, а ми з сестрою – біля Дворця Культури. Російська мова не культивувалась в нашій сім’ї, але нас віддали до “руської” школи, аби ми навчились “їхнього язика”. Але не про це зараз мова.
Надворі квітень, і в мене із зміною сезону починали грати оркестри в грудях.
Зараз мені знову особливо зле. Я прийняв позу “горили”, обпершись руками об стіл, ставши навшпиньки і посунувши тулуба у перед. Чисто, як мавпи це роблять. Так мені видихати повітря було легше. Воно виходила з легенів у якимсь хриплячо-свистячим додекафонічнім акорді з низхідним гліссандо на прикінці. Я під час своїх страждань-приступів звик до цих звуків. І хоч я ненавидів свою знедугу, слухаючи цю музику моїх альвіолів, діставав навіть якусь естетичну насолоду.
Мама збудилась. Підійшла і, поклавши прохолодну руку мені на чоло, тихо запитала, чи я прийняв Теоефедрін, панацея, якою мене годували лікарі. Дімедрол, що діяв ефективніше, мама тримала під контрольом, для особливо тяжких випадків.
Приступ переважно тривав 2-3 години.
Тато в піжамі у пасок приєднався до мами.
Це була ніч з неділі на понеділок. Це був Песах і вдень у нас в гостях приїздив з Дрогобича татів брат Бобо з жінкою та двома доньками. У святкові дні тато завжди куховарив, і по тих банкетах дуже стомлювався. Він був по інфаркті.
Я подумав, що зараз тато витягне з креденсу шахи і, як зазвичай буде грати з мамою у шахи, заки мені не полегшає.
Тато підійшов до мене, приклав уста до щоки, поцілував мене, а до мами сказав тихо: “on źle wygląda”.
Потім, подивившись на мене, знову заговорили про того Охматдєта, від якого залежить мій стан здоров’я. Мама сказала, що Охматдєт скоро нас викличе і дасть путівку в кримську Ґаспру, де мене лікуватимуть від астми. Тільки треба зачекати на свою чергу. Охматдєт був у далекому Львові, аж 100 кілометрів від нас і треба їхати аж 2 години.
Я так ждав тої подорожі, а Охматдєт чомусь про нас забув і не викликав.
Охматдєт, Охматдєтом, а мені ставало все гірше. Видихи стали коротшими. Мою грудну клітину розперло аж попід ніс. Мама з татом знали, що в такі хвилини зі мною неможливо говорити, бо видихати практично не було чим.
Навіть Дімедрол, який переважно діяв і знімав спазми , не допоміг….
Я бачив, як є стурбований і засмучений мій тато, хоч він сам мене і себе підбадьорював як міг…
В очах мені світ почав міняти кольори… Тоді тато дістав сірники.
Налив у малу салятерку кипяченоі води і почав палити сірники. Запалював їх, щось бурмочучи, кидав у салятерку з водою.
-Misiu, przestań. Dawaj zadzwonimy do Wassermanowej… – запропонувала мама з прихованим роздратуванням
Пані Васерманòва – це лікарка.
Тато ніби не чув. Він тільки підняв руку догори, пропонуючи мамі замовчати…
Сірники плавали по воді і тато з іще більшою енергією, мов справжній чаклун, продовжував їх палити і бурмотіти все ті ж невідомі слова “айзой-айдойной-кєпуре”… Через якийсь час, коли майже ціле пуделку було спалене, сірники почали тонути. Тато ще спалив з десяток сірників аби переконатись зо жоден з нових недогарків не спливає на поверхню.
Він полегшено зітхнув. І посміхнувшись у вуса повів: “Teraz już będzie dobrze.”
Він змочив пальці у воді і змочив мені спітніле чоло, потім щоки і грудину.
І справді за якісь півгодини, тягар у легенях поменшав і мене відправили назад до ліжка спати…
Вже засинаючи, я чув, як тато сперечався з мамою:
“Ale ż pomogło, widzisz? Lepsze jest od twojej chemii.”
А мама до нього:
“Ale cóż z tego… Teraz ty zostałeś chory”..,
